одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.
– Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?
Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.
– Говорі, смєрд, ти випустіл казака?
В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.
– Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.
– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?
– Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.
– Ну, а двері он запєр?
– А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.
Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.
– А водку піл?
– А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.
– Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!
– Воля твоя, боярін. А я нєповінний, потому как замок целий.
У воєводи лишилося таке вражіння від допиту Микити, що той дійсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злісно думав воєвода, – Сємьонич?» Він знову узявся за дячка.
– А ти, рано лі ушол?
– Рано. Відно єщьо било.
– Так… А ключі куда дєл?
– Да нікуда нє дєл. Прі мнє оні всєгда.
– А в кабакє долго лі бил? Із кабака куда пошол?
– Нікуда нє ходіл. Домой прямо і пошол.
Дячок не пам’ятав, коли і як він дібрався додому, але якщо він опинився вдома, то значить – з шинку дійсно пішов додому.
Воєвода знову загасав по Приказу.
– Стрєшньов прішол… – сказав піддячий.
– А Прозоров гдє?
– Пьяний єщьо, боярин. Не добуділіся. Почітай, бочку води на нєго вилілі, а всьо нє бєрєт.
Видно було, що Стрєшньов був з великого похмілля. Він не глядів перед себе, коли, уклонившись, став перед грізні очі воєводи.
– Хороші – глянувши на Стрєшньова, сказав воєвода. – А єщьо син боярскій! Как смєрд, по кабакам шатаєшся! Іш, у тєбя лік разнєс-ло, ровно пчьоли тєбя покусалі!
– С горя, боярін, напілся.
– С какого такого горя?
Очі Стрєшньова блиснули диким гнівом.
– Обідно, больно, боярін, что помєр Дмітрій. Удавіл би того хохла своімі рукамі! Пусті мєня допросіть єго, боярін! Я із нєго, что угодно витяну!
– Опоздал, Ваня! Улєтєла птічка! Убьог казак!
– Как убьог? Да кто ж єго випустіл?
– А вот пойді, узнай, кто єго випустил. Ти скажи. Рано лі прішол в кабак Семьонич-то?
– Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.
– Что он говоріл?..
– Говоріл, что только что із сьезжей.
– А
