сьогодні не буде. Є велика новина, – казав батько і якось чудно глянув у вічі хлопцеві. Дорош почервонів під пильним поглядом батька. – Іди снідати, синку!
Дорош вийшов з клуні і навіть очі заплющив: так ясно й яскраво зустрів його соняшний літній ранок.
– Чого ж ти не спитаєш, яка новина в городі?
– А що таке? – спитав Дорош, і знову кров залляла засмагле обличчя хлопця.
– Павло Глек утік з в’язниці цієї ночі!
Дорош одвернувся на бік і подивився, як горобці під самим носом у Бровка дзюбали хліб.
– Чого ж ти мовчиш? Хіба ти не радий, що запорожець утік від лютої смерти?
Хлопець підвів голову і просто глянув у вічі батькові.
– Ви самі добре знаєте, тату, що я радий. А ви хіба не раді?
– І я радий.
В городі тільки й балачок було про втечу козака й холопа з в’язниці. З легкої руки бакаляра чутка про те, що в’язнів визволила нечиста сила, ширилася поміж городян і коментувалася козаками, і особливо бабами, на всі способи. Дорош, підслухуючи розмови мешканців, узнав, між іншим, що воєвода дуже лютував, коли взнав, що трус не дав ніяких наслідків, що оглядали навіть підземний хід, але двері в ході були зачинені.
Хлопець був дуже радий, що нікому не спало на думку пошукати слідів у підземному ході, бо там на вогкій долівці обов’язково мусіли лишитися сліди босих ніг втікачів. Нова думка турбувала хлопця: як дістати струмент, щоб втікачі позбулися кайданів. Він двічі пройшов повз кузні міщанина Майбороди, але не можна було й гадати про те, щоб вкрасти струмента серед білого дня. Сумний повернувся Дорош додому.
– Тату, – сказав Дорош батькові, – я чув у городі, що в’язні втекли в кайданах. Як же вони розкують кайдани?
Батько, як і тоді у клуні, якось чудно глянув на хлопця.
– Без коваля кайданів не скинеш.
– А хіба нема такого струменту, щоб розпиляти залізо?
– Чого нема, є… Ось у мене є напилок, так ним можна було б розпиляти кайдани. – Батько пішов у стайню, помацав під стелею на бантині і взяв звідтіля напилок та обценьки. – Отаким струмен-том можна хоч які кайдани розпиляти й розламати.
Дорош узяв струмент, подивився на нього і поклав на лутку над дверима стайні. Батько непомітно всміхнувся.
– Можна буде взяти човна рибу ловити? – спитав Дорош.
– Ну, що ж, бери! – сказав батько, зайшовши до стайні і ляскаючи по спині коняку, – а ночувати де будеш?
– У тітки Хіврі.
– Гаразд.
Дорош, радий, що так усе добре влаштувалося, витяг з-під стріхи вудлища; набив потай від матері торбу харчами і, коли батько пішов у хату, дістав напилок та обценьки з лутки і поклав їх у торбу.
Надвечір хлопець з торбою на боці, з вудками на одному й веслом на другому плечі, вийшов з города, бо ворота воєвода наказав відчинити після трусу, і подався до річки, де в очеретах прив’язаний був батьків човен. Хлопець вивів човна на середину річки і поплив проти течії. За чверть години Дорош побачив велику вербу, що лежала впоперек
