ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?
Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.
– Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.
– Ну, говорі, что прідумал?
– Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.
– Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?
– Знаю, – твердо сказав бакаляр.
Воєвода навіть одступив на крок від здивування.
– Знаєш? Ну, говорі, кто?
Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:
– Нечиста сила!
Воєвода безнадійно махнув рукою.
– Ну, замолол пономарь!
– Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…
– Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?
– Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.
– Колдун, хочєш, сказать, запорожец?
– Еге, колдун… Характерник, значить…
– Да ти то почьом знаєш?
– Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.
– Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.
Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:
– Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать надобно. Как там, пошлі с обиском стрєльци?
– Пошлі, – відповів піддячий.
Воєвода відпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.
– А етіх молодцов, – показав він на Семенича та Микиту, – посадіть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби і еті не убьоглі!
Семенич і Микита повалилися в ноги воєводі:
– Смілуйся, боярін! Ні сном, ні духом нє вєдаєм, как ушлі ока-янниє… Пожалєй холопішек твоіх!
– В сьезжую! – сказав воєвода.
– Воля твоя, конєчно, боярін, – заступився за дячка та Микиту піддячий, – только, пожалуй, і нє віновати оні: Сємьонича я много лєт знаю, чєловєк он чєстний да і Нікіта, хоть і пьяніца, а на такоє дєло нє пойдьот.
– Что ж, значіт, холопа і казака в самом дєлє нєчістая сіла ви-пустіла?
– А кто єго знаєт, боярін. Больно уж чісто сдєлано, нє чєло-вєчєскіх рук ето дєло.
– Н-да, чісто… Вєдь і на колодках замкі отпєрти?
– Отпєрти, – відповів піддячий, – а ключі от колодок возлє запєртих двєрєй как вісєлі, так і вісят.
– В кандалах, звачіт, ушлі? Что ж ім нєчістий нє помог снять кандали?
– Я на кандали завсєгда крєстноє знамєніє кладу, как воров за-ковиваю!
Микита брехав, але
