То самі валахи їх сервіторами кличуть, сервами.
– А вони самі хто?
– Та слуги їхні, ти он сам сказав. Не знаю, що там у них із валашнею за проблеми, але сюди пруть цілими отарами. Та й знаєш, як то з біднотою завжди. Як по одному – то ще просять, а як отарою і на всіх не напасешся, то де вкрадуть, де на розбій підуть. То й бояться люди.
– А до роботи не стають?
– Та стають, чого би ні. Але бере мало хто, бо і за себе страшно, і за майно. Я того тебе й покликала, бо поміч треба, але ж не тих чорних наймати на обійстя.
– А що, так багато ходять?
– Ая. Ходять і просять муки на руки. На нашім куті їх нечасто побачиш, але на першому-ліпшому торгу повно буде. Як хочеш, то можеш піти чи на Княгинин, чи куди і там подивитися на них.
– То ще піду, як у вас ярмарок буде. Може, й сам яку копійку зароблю.
– Заробиш-заробиш,– байдуже запевнила хлопця Стеха й заходилася складати рештки вечері до глеків.
Наталувавши в один глек гороху й сиру, у другий докинувши кілька яблук із коша, що стояв у сінях акурат біля дверей, господиня прикрила всю мериндю рядном і, повернувшись до покою, лагідно, щоб у спудея не виникло жодних сумнівів у її намірах, покликала Тиберія до сну.
Щойно по двох снах, коли вгамувалися розтривожені шумом сусідські собаки, а хлопець нарешті рівномірно засопів, Стеха, викравшись у сіни, взяла замотані в рядно глеки і, обережно вийшовши на вулицю, попрямувала з ними геть від села. Спершу до фортечної стіни, тоді повернула ліворуч і йшла над ровом аж до краю міста, через битий шлях, яким їздили на Тисменицю і яким до міста приходили серви, а звідти далі – втоптаною стежкою, потім – лише одній їй відомим путівцем у глиб лісу, який із цього боку підходив майже до шляху. Пройшовши лісом, може, з пів версти, жінка нарешті дісталася звору, у самому нутрі якого крилася землянка. Звично, як і щоночі, вона прочинила двері та зникла всередині.
Тиберій, котрого миттю розбудив скрип дверей (щоправда, цього разу без звичного «забирайся з моєї стодоли, волоцюго!»), недовго думав, що йому робити. Тому що, по-перше, для роздумів, як він вважав, існують виклади та екзерсиси в академії, а по-друге, навіть там він до тривалих роздумів не був особливо схильний. До всього, страшно хотів побачити нечисть, яку його господиня підгодовує серед ночі. А що це саме нечисть, а не православна людина, він уже цілком переконався. Нормальним людям ночами їсти не носять.
Ще на півдорозі від хати до фортеці Тиберій подумав, що Стеха, може, підгодовує когось у казематі, але відразу ж забракував цю думку: по-перше, брами до міста на ніч зачиняли, по-друге, сама господиня звернула на путівець і йшла по ньому так обережно, як нізащо не йтиме добросерда Мадонна, що доглядає за ув’язненими.
Уже в лісі Тиберій мало не загубив слід,– стежки взагалі не було видно, дивно, що сама Стеха знаходила її,– але вчасно почув скрип дверей. Як міг, тихо пробрався до землянки і припав до дверей. Помешкання, мабуть, було величеньке, бо того, хто там жив, він не чув узагалі, хіба нерозбірливе мурмотіння, а свою господарку – лише уривками, коли вона за
