молитва.
– Як так? Що Бог зробив, людина не відмінить.
– Ти думаєш? Коли людина праведна і знає, чого просить,– то і згон її не спудить, а не те що невістка-жидівка. Не знаю, що тобі твоя братова розказувала, але я сам добре знаю, як то буває.
– Як буває – щоб і згон не страшний?
– А так. Жив колись у нас один у громаді. Бідний був, що ті ваші церковні миші,– старий реготнув із власного жарту, кинув обібрану рибу на землю,– а мав до всього жінку і дві доньки, хотя ж і на себе одного ледве стягував. І вирішив піти до Меджибожа, до цадіка на пораду, як би то вибавити себе від бідності. Вийшов у четвер спозаранку, щоби мати ще день у місті, раптом що. Прийшов до цадіка в гості – а той давай його виганяти. Іди, каже, звідки прийшов, і йди зараз же. Той і просив, і на коліна падав, а цадік своєї. Пішов він, значить, назад, і в ніч проти п’ятниці зупинився в корчмі, що якраз на півдорозі. Зайшов – і сидить, бо грошей однаково ні на що не має. А тут ми надійшли. Бачили, як він поперед нас удосвіта виходив, та й здивувалися, що він так мало пройшов за день. Він і розказав нам, що то в цадіка було. Ну і ми ж не дурні – взяли вина і почали пити. І за кожним разом, як хтось випивав, то пив до нього, обов’язково кажучи «лехайм». А як закінчилось вино – ми взяли ще. Цілу ніч так пили, аж до світанку. До цадіка доперли аж під вечір, коли його жінка вже мала свічки палити. То за цим разом він як побачив нашого бідняка – нічого йому не сказав, а запросив нас усіх до трапези, як ото ми тебе. Така історія.
– А де смерть?
– О, смерть і пагуба завжди чигають в кождій людській історії,– Герш явно чекав питання, щоб відкрити молодому шейгецу силу історії.– Бачиш, цадік знав, що жити тому бідаку лишилося тільки до вечора шабесу, тому й послав його додому, аби той помер серед рідних. Ну а ми, цілу ніч п’ючи за його здоров’я, тим самим подовжили його життя. Вкорочуючи своє, не інакше. А тим часом, Матвію,– старий підняв свій келих, за ним усі зробили те саме,– лехайм.
Їли і пили до глибокої ночі, аж поки Матвій не відчув, що не може більше навіть сидіти на барилі, не те що підтримувати розмову. Тож, за дозволом Герша, він виліз на воза і, примостившись серед паків, відразу заснув.
Спав недовго. Уві сні бачив нескінченні кам’яні коридори, освітлені хіба смолоскипами, і впізнавав каміння, яке поклав власноруч. У кожному коридорі, за кожним поворотом йому бачилась загорнута в саван жінка, котра повертала за наступний ріг, щойно він виходив з-поза попереднього, нагадуючи про себе лише довгими фалдами білої тканини й довгими пасмами чорного волосся. Кожен коридор, яким він проходив, спускався дедалі нижче під землю, аж поки раптом не виводив на поверхню посеред великої площі, на якій також велась будова – творіння його рук. Кожен покладений камінь здавався рідним, але коли пробував охопити поглядом цілу будівлю – вона нависала над ним, загрозливо і мізерно водночас, ніби людина, що постає проти Бога. На дотик камінь був холодний, але кожна стіна пашіла до нього вогнем із нутра, аж піт виступав на чолі, а руки пеклись об холодний камінь, з-під
