чоловік вигляд мав цілком нейтральний. Уся його зовнішність, від одягу до кольору очей, була настільки пересічною, що чи не кожна людина забувала його тієї ж миті, як відводила від нього погляд.
– Мовлю вам, панство, що готуватись тре’ до гіршого,– стверджував перший, відірвавшись від кухля,– не так багато часу минуло з перейшлої війни і перейшлих набігів, а тераз, кгди маєме оброну найслабшу, то паче мала би татарва напасти, як укріплення будуть піврозібрані. Так шо ви, панство, бігме не ліпший час дібрали, би сюди приїхати.
– А чи знає пан, які сили затратив пан Потоцький на додатковий захист фортеці в часі перебудови? – поцікавився непримітний чоловічок, відкраюючи скибку будзу.
– Не знає пан,– буркнув крем’язень.– А пан знає?
– Та де, теж не знаю,– байдуже відмахнувся чоловік.– Але про то і не шпекулюю на тім. Цікаво би знати, з чого то пан такий певний безхисності фортеці.
– Бо я ї’ перебудовую, би-сте знали. Муляр я. Але то неважне, бо навіть мала дитина знає, що коли стіни розібрані, то їх і без штурму можна пройти.
– Добра дитина перше всього знає не лізти, де її не просять, прошу пана,– цілком серйозно відповів чоловік.– Хай ви не просто муляр, а цілий цехмайстер, то не дає вам права пашталакати з першим-ліпшим зустрічним про інженерні пляни на фортецю.
Чоловік знітився і з подвоєною увагою повернувся до капусти, а тоді через кілька хвилин раптом сказав:
– Ви знали, що я є цехмайстер. Як?
– Бо ви мені про то самі сказали, пане. Коли сказали за розібрані стіни. Роботи ще не почалися, так що знати про таке міг або хтось із проєктантів самої перебудови, або цехмайстер, котрий мав би керувати простими робітниками. Але мене то мало цікавить. Добре вже, що татар лишили в спокої.
– Знаєте, пане, я вам теж можу дещо сказати. Ви так зі мною панькаєтеся, що я хіба дивуюся, чому небідний шляхтич зупинився в малому заїзді в таких лахах, як ото на вас.
– По мові чути? – спокійно запитав шляхтич.
– Дуже. Страшно багато панькаєте, правду кажу. Ви зі схизматів?
– Ні, католик. Цікаво, як це ви не побачили – я до їдзеня зліва направо хрестився.
– А звідки будете?
– А то вже не ваша справа,– видно було, що перед кожним разом, де мало звучати слово «пан», шляхтич на півсекунди замовкав, уникаючи його казати.– Як на те, давайте ліпше обговоримо наших випадкових товаришів,– і він повернувся до батька з сином, котрі ніби відсахнулися від його погляду: – Що скажете?
– Молилися разом із нами, але ні слова не сказали, і навіть імен не назвали. Ви розумієте мене?
– Да, розумію,– відповів чоловік, з’ївши майже всі звуки в цій фразі.– Хлопець то нє.
– Ви румуни?
– Да, да, романі.
– Oni nie są rumuni,– змовницьки підсумував шляхтич, поглядаючи на сімейство.– Chyba z Wałachii, ale to są serwy.
