style="font-size:15px;"> Порішивши наразі вертатися, Тиберій звернув назад до ринку, пройшов повз суцільну забудову, яка розділяла дві площі, і вже в короткому переході біля брами випадково наздогнав двох чоловіків у простому одязі.
– Чув, хто зупинявся в тому заїзді?
– Чув. Усі вчора чули, і всім Яцек розказував, а Яцек твій гімно знає.
– Гімно не гімно… А коли то правда? Знаєш, скільки народу його ненавидить? Мало хто знає, який він із себе. То, може, почули – і спалили к чортовій бабці?
– Я все одно кажу, що то жиди були. Оце почнеться перебудова – і хто, крім них, тримає шинки й корчми? Звідси аж до Ямниці – ніхто більше.
– Тільки от старий Збєшек жив за Тисменицькою брамою, а не за Галицькою. А всі зараз їдуть з тамтого боку.
– І що? Та Збєшек був хіба єдиний нормальний поляк, котрий під містом тримав гендель. І дешевий. Знаєш, які ціни тепер почнуть дерти?
– Стасю, най із тим секвестрові розбираються, чи лавники, чи хто там має розбиратися. Але я тобі так скажу – якщо до міста направду приїхав старий Трепка, то я би хтів його бодай побачити. Liber Сhamorum7 – то…
– Читав я твій Liber Humorum. І знаєш, раз ми обоє без труду провалимо вивід шляхетства, якщо він кине оком на нас, радив би тобі до нього не пхатися.
– Ой, Стасю, не починай. Наші батьки не є настільки багаті чи впливові, аби цікавити Трепку. То раз. А два – я з ним задиратися не планую. Просто кажу, що хотів би побачити. Бо книжка страшно цікава.
На цьому хлопці, прочинивши хвіртку, зникли за високим парканом, а Тиберій здивовано виявив, що, заслухавшись, опинився знову біля церкви, яка стояла одразу за пішою брамою. Тож він у супроводі церковних дзвонів вийшов за місто і рушив стежкою до села, до якого було, може, десять хвилин неквапливого ходу. Рушив до Стехи із чітким наміром сьогодні не робити нічого особливо корисного – хіба трохи допомагати по господарству чи почитати. Для всього іншого була неділя.
Матвій увійшов крізь Галицьку браму в супроводі церковних дзвонів. Щойно опинившись у фортеці, відчувши себе відділеним від того світу, що залишився назовні, він дозволив собі єдину думку, яка шукала шляху до його голови від самого світанку. І він остерігався її думати, ніби боявся, що його підслухають. Направду, він і був певен, що його чують – Бог, його дід, його прадід і всі інші предки, скільки їх є на небі. І чуючи, засуджують за те, що він не наважився подумати в присутності старого Герша, але думав зараз. Його донька була дуже гарна.
Авіва для нього була значно більше, ніж просто гарна, але Матвій не знав розумних слів, якими звикле описують таких дівчат і які би до неї пасували. Тому просто думав про неї як про гарну і марно намагався пригадати, який саме вона мала вигляд. Коли якась риса – ніс, губи, брови – поверталась до пам’яті, він дурнувато всміхався та обдумував цю одну рису, аж поки подумки не затирав її до дір,
Книга хамів, або
