але припустив, що то дружина і донька. Матвій, котрому не було заготовлено місця, залишився стояти.
– Nu, aoyb ir zent aundzer gast, ir'd vi tsu zitsn bay aundzer tish,3– розвів руками старий.
– Aber, Herr, ich spreche deine Sprach sehr schlecht.4
– То швабська, а не їдиш,– скривився старий.– Взиськай собі щось до сидіння і розділи з нами коляцію.
– Де взиськати?
Старий тільки знизав плечима і заговорив щось своєю мовою до застільників. Матвій роззирнувся в пошуках чогось до сидіння і вже збирався вмоститися на дишлі одного з возів, коли це побачив барило і, здається, зрозумів, на що саме йому натякав старий. Він спустив бочку на землю – повну, судячи з ваги,– і всівся на неї, поклавши бисаги собі під ноги. Біля скрині, яка правила за стіл, але все ж осторонь від решти.
– Ну, тераз, коли ми всі посідали, можна потрапезувати й поговорити,– старий узяв із глиняної тарелі сушеного лина й заходився оббирати м’ясо, паралельно балакаючи,– ми всі тут обцуєм одне другого, тільки ти нам незнайомий. Нечасто трафляє зустрічати шабес у лісі, а ще рідше – мати на ньому гостей, котрих ніхто не чекав. Вєнц прошу тебе заділовати за гостинність і трохи розказати о собі. Розваж нашу вечірню трапезу, бо завтра на ранок тебе вже тут не буде.
– Чому не буде?
– Чи ти сам не віш? Якби ти був із нас, то зараз би сидів на шабесі не тут, а в себе вдома. Ти завтра встанеш і підеш. А в нас вози. Як тебе звати, шейгеце?
– Матвій. Матвій Лісовський. І моя братова – жидівка, як ви,– кілька чоловіків перезирнулися, хтось щось прошепотів, але старий на ті слова ніяк не відреагував.
– То не робить тебе жидом, шейгеце. І якщо вона твоя братова – то вона точно не така жидівка, як ми. Звідки ти будеш?
– Я з Чешибісів. Із Єзуполя тобто. Йду до Станіславова.
– Та ясно, що туди. Важка в тебе торба, треба сказати,– старий кивнув на бисаги, які подзвонювали, варто було Матвію ворухнути ногою.– Хто за ремеслом будеш – коваль, муляр?
– Муляр, так. Ще не за ремеслом… Вчуся, але скоро стану майстром. Буду працювати на будові фортеці.
– Не сумніваюся. Не сумніваюся, що будеш працювати. А от чи вийде з тебе майстер – то ще питання, я тебе за роботою не бачив.
– Вийде.
– Як скажеш, шейгеце. Слухай, чи я маю з тебе кліщами слова тягнути? – відірвався від риби старий.– Попросив же – розваж нас бесідою на цей вечір. Щоб можна було потім сказати, що ми не просто так до міста приїхали, а вже когось та знаємо.
– Та нема що розказувати. Батько в мене столяр, мама теж простого роду. Як у нас у домініканів ремонтували костел, я попросився в поміч, то мене і взяли. А два дні тому той майстер, котрий костел робив, проїздив через Єзупіль на Станіславів та й запитав, чи я не хочу до нього в науку – мурувати мури фортеці. Батько тільки й радий був, бо камінь я складаю ліпше, ніж дерево. І йому легше буде, що дорослий син нарешті злізе з шиї. То я і йду до міста. Завтра прийду, влаштуюся десь, у неділю –
Ну, раз ви наш гість – прошу сідати до нашого столу.
Прошу пана, я дуже погано говорю вашою мовою.
