Ну, ранок вечора мудріший – це вже Тиберій видихнув до себе, спинившись біля хати і вперши руки в коліна. Першим ділом – скинути сутану, свиту, обмитися від поту водою з цебра і знову лягти, щоби Стеха нічого не помітила.
І Тиберій справді встиг зробити задумане. Поки Стеха повернулася до хати, він уже мирно хропів – навіть нечиста сила не могла серйозно занепокоїти його молодий школярський ум.
Десь у той час, коли Тиберій тільки починав свої співи під селянськими хатами, Матвій Лісовський, переправившись через Бистрицю, заблукав у лісі. Із Єзуполя вийшов завидна, але пішов не трактом, як усі люди, а рушив навпростець, бо часу мав аж до завтрашнього полудня, а тому на ніч думав стати у свого брата у Федьковому. І йому навіть не доведеться ще кілька днів слухати батькові зітхання. Однак темрява, яка в листяному лісі западала куди швидше, ніж на гостинці, збила його зі стежки, і коли Тиберій саме приймав запрошення від Стехи, Матвій був змушений визнати, що остаточно і безповоротно втратив напрямок.
Надміру важкі бисаги чіплялися за гілляччя, ноги вгрузали в глевкий ґрунт міжріччя, і думка побачитися з братом із кожним кроком здавалася не тільки менш реальною, а й більш дурною. Спокусився Матвій тим, що Федькове лежало акурат на півдорозі між Єзуполем і Станіславовом, десь за милю1 від обох.
Можна було вичекати вихідного і вже тоді піти до брата, не надвечір у п’ятницю, а якоїсь неділі, коли і часу було би більше, і сам день більш урочний. Але сталося те, що сталося, і з лісу треба було якось виходити. Вовків Матвій не боявся – землі тут були обжиті, так що великих звірів аж до Чорного Лісу не водилося вже давно. А проте спати на голих гілках, коли під голову можна покласти хіба конопляну торбу, повну залізних інструментів, навіть звиклому до простого життя Матвію не хотілося. Тому він, зціпивши зуби, перекинув затяжку на інше плече й побрів далі. Міркував, що навіть коли змилить і не вийде на Федькове, то рано чи пізно трапить або на стежку, якою вийде до хоч якого села, або на Бистрицю, за якою вже напевне знайде гостинець і заночує десь у Ямниці на оборогу. Так чи інакше, ліс був малий і вже до півночі він мав би кудись та прийти.
Хоч світло в густий ліс майже не проникало, між деревами вільно гуляв вітер. Тут, у видолинку, він постійно змінювався, налітаючи то холодними поривами від Дністра, то трохи теплішими – з боку Вовчинецьких гір. Щойно Матвій порішив на тому, щоб рухатися далі, куди б він не зайшов, дністровський вітер змінився вовчинецьким і приніс із собою запах диму, а понад те – запах свіжоспеченого м’яса і свіжого гною. Довірившись нюху, а не всім іншим чуттям, від яких зараз однаково не було користі, Матвій рушив проти вітру на запах, розсудивши, що димом, либонь, тягне із якогось села. Незабаром поміж дерев заблимало світло – живий вогонь, а не якісь там відсвіти через запнуті міхурами вікна. Тож хлопець, остерігаючись неприємної зустрічі, стишив крок і, підтримуючи бисаги рукою, щоб не дзвеніли інструменти, почав підкрадатися до вогню.
Невелика галявина
Польська миля дорівнювала десятьом верстам – це приблизно 10,5 км.
