крісел-гойдалок і розхитаних столиків із мертвими лампами. Господиня відвела мене нагору та ліворуч до «моєї» кімнати. Я оглянув її крізь імлу негайної відмови, проте помітив над «своїм» ліжком репродукцію «Крейцерової сонати» Рене Пріне67. І цей прикомірок для служників вона називала «напівстудією»! Негайно тікай звідси, твердо наказав я собі, вдаючи, наче обдумую лиховісно смішну ціну, котру господиня просила за повний пансіон.
Однак старосвітська вихованість змушувала мене розтягувати це важке випробування. Ми перетнули сходовий майданчик до правого крила будинку («Тут живемо ми з Ло», вочевидь, покоївкою), і квартирант-коханець мало не здригнувся, коли йому, надзвичайно витонченому чоловікові, дозволили оглянути єдину в будинку ванну кімнату – крихітний видовжений закапелок між сходами та кімнатою тієї «Ло», де над підозрілою ванною (в якій знаком питання вигнулася чиясь волосина) висіли розтягнуті мокрі речі; тут на мене чекали передбачувані кільця гумової змії та до комплекту пухнасто-рожева серветка, що манірно накривала туалетну кришку.
«Бачу, враження склалося не надто сприятливе», – сказала пані, на мить поклавши руку мені на рукав. У ній поєднувалися холоднокровна безцеремонність (надлишок якої, гадаю, називають «самовладанням») та сором’язливість і смуток, які змушували жінку так ретельно добирати слова, що це здавалося неприродним, наче інтонація викладача ораторського мистецтва. «Визнаю, будинок не надто охайний, – вела далі бідолашка, – але я вас запевняю [погляд торкнувся моїх уст], вам тут буде добре, справді дуже добре. Ходімо, я покажу вам садок (це вона промовила бадьоріше, немов привабливо змахнула голосом)».
Я неохоче знову спустився за нею на перший поверх; потім ми минули кухню в кінці передпокою в правому крилі будинку, де також були їдальня й вітальня (а з лівого боку, під «моєю» кімнатою, не було нічого, крім гаража). На кухні пухкенька молода служниця-негритянка озвалася, знімаючи свою велику й блискучу чорну торбину з ручки дверей, що вели на задній ґанок:
– Тепер я піду, пані Гейз.
– Так, Луїзо, – зітхнула у відповідь господиня. – Я розрахуюся з тобою в п’ятницю.
Ми минули невеличку комірчину й опинилися в їдальні, суміжній із вітальнею, якою ми вже помилувалися. Я помітив на підлозі білу шкарпетку. Незадоволено рохнувши, пані Гейз, не зупиняючись, нахилилася за нею й кинула до шафи поруч із комірчиною. Ми поспіхом оглянули стіл із червоного дерева з фруктовою вазою посередині, де не було нічого, крім досі блискучої сливової кісточки. Тим часом я непомітно витягнув із кишені розклад потягів, щоб ознайомитися з ним, щойно випаде нагода. Я продовжував іти услід за пані Гейз через їдальню, аж раптом усередину ввірвався зелений вибух. «Веранда», – проспівала моя провідниця, і тоді без попередження в мене під серцем здійнялася синя морська хвиля, а з килимка в сонячних променях, напівоголена й уклякла,
Рене Франсуа Ксав’є Пріне – французький художник.
