людьми обмінялися листами, і, переконавши їх, що привчений до туалету, я провів фантастичну ніч у потязі, уявляючи в найменших деталях таємничу німфетку, котру навчатиму французької та пеститиму гумбертівською. Ніхто не зустрів мене на іграшковому вокзальчику, де я вийшов зі своєю новою дорогою валізою, ніхто не відповів на телефонний дзвінок; однак незабаром у єдиному готелі зелено-рожевого Ремсдела з’явився засмучений Макку в мокрому одязі та повідомив, що його будинок щойно згорів до пня, можливо через одночасну пожежу, що цілу ніч не вщухала в моїх жилах. Він розповів, що родина взяла автомобіль і поїхала шукати притулку на їхній фермі, однак дружинина подруга, прекрасна жінка, пані Гейз, Лоун-стрит, 342, запропонувала поселити мене в себе. Літня пані, що мешкала навпроти будинку Гейзів, позичила Макку свій лімузин – доісторичну потвору з прямокутним верхом, якою керував життєрадісний негр. Тепер, коли єдина причина мого приїзду до Ремсдела зникла, запропонований мені вихід здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все відбудовувати, то й що? Невже він не застрахував майно належним чином? Я розгнівався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований європеєць, не міг відмовитися від поїздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що інакше Макку знайде ще вигадливіший спосіб спекатися мене. Я бачив, як він пошкандибав геть, і мій шофер тихенько захихотів. Дорогою я присягав собі, що за жодних умов не залишуся в Ремсделі, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бісові острови. Ще недавно моїм хребтом сочилися солодкі можливості, навіяні кольоровими світлинами морських курортів, а кузен Макку, правду кажучи, різко увірвав мої фантазії своїми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездійсненними намірами.
До речі, стосовно різких поворотів: повернувши на Лоун-стрит, ми мало не розчавили нав’язливого приміського пса (одного з тих, що влаштовують засідку автівкам). Трохи далі виднівся Гейзівський будинок – чудовисько з побілених дощок, вицвіле, старе, радше сіре, ніж біле, – усім добре відомо, що в такому житлі замість душу на тебе чекає натягнута на кран у ванній гумова кишка. Я дав шоферові на чай, сподіваючись, що він одразу поїде геть: це дозволило б мені ніким не поміченим повернутися до готелю та валізи, однак він просто перетнув вулицю, зупинившись біля будинку, з веранди якого його гукала літня господиня. Що я міг зробити? Я натиснув на ґудзик дзвінка.
Мене впустила чорношкіра покоївка й залишила стояти на килимку біля дверей, помчавши назад на кухню, де горіло щось, чому горіти було не слід.
Передпокій прикрашало гроно дверних дзвіночків, білооке дерев’яне Щось для туристів, зроблене в Мексиці, та «Арлезіанка» Ван Гога66 – банальна улюблениця тих представників середнього класу, що називають себе естетами. Праворуч прочинені двері давали змогу зазирнути до вітальні, де у скляній шафці в кутку хизувалося чергове мексиканське сміття, а вздовж стіни стояла смугаста канапа. У глибині передпокою були сходи, і поки я стояв, витираючи чоло (щойно
«Арлезіанка» – серія картин видатного нідерландського художника-постімпресіоніста Вінсента Віллема ван Гога.
