ум… А якою ж щасливою вона була ще декілька місяців тому, якою радісною, сяючою – молода дружина та мати чарівного темночубого синочка, як кохала чоловіка свого – відчайного козака з війська гетьмана Богдана Хмельницького. Старша донька воєводи Зіньковецького, вона була викоханою татком дитиною, хоча, щоправда, від матері любові особливо ніколи не вбачала, та більш пестила двох старших братів-близнюків, а тоді вже найменшу в родині Зіньковецьких – рудоволосу дівчинку, котра народилася на світ, коли самій Мирославі виповнилося сім рочків.
Маля те Мирослава одразу не надто полюбила, можливо, через ревнощі до матері, котра одразу ж чи не до божевілля залюбила молодшу доньку. З рудим чубчиком та прозорими блакитними оченятами, Феодося Зіньковецька була диво як схожою на матір – Василину, пані вродливу та шляхетної, поляцької крові, яка, заробившись навіть дружиною православного воєводи Наума Зіньковецького, так і полишилася вірною вірі своїй католицькій, ляхівській, й роки шлюбу не змінили того ніяк. Сама Мирослава ще з дитинства збагнула, що мати тата не любить, вийшла вона за нього за примусом батьків, а тому, певне, і її, Мирослава то так гостро відчувала, й брата її старшого Василька, таких схожих на воєводу Наума Даниловича, Василина відверто не полюбляла, пестувала здебільш двох старших – близнюків Якова та Тодосія.
А вже як з’явилася на світ Феодося, схожа на матір настільки вражаюче, то семилітня Мирослава геть позабулася матір’ю й ніколи не чула вона від Василини теплого, лагідного материнського слова. Пестив один лиш батько, й вона навіть могла оманувати себе, не зізнаючись самій собі, що ласки татка достатньо, лиш глибоко в серці дитячім ховаючи тугу за материнською ласкою, котра була для неї тепер геть недосяжною, але такою необхідною, незамінливою батьком, як той не намагався.
З сестрою молодшою вона теж не стала близькою. Феодося здебільшого трималася побіля матері, пануючи у великих та розкішних покоях пані Василини, до котрих Мирославі заходити хоч і дозволялося, та зовсім не бажані були ті заходини старшої доньки Василиною. Ніколи вона ласкавого слова не промовить, покосує докірливо, дорікне брудом на спідничці чи листячком у волоссі, а Феодося, наслідуючи матір, і собі позиркне досить недружньо, мов те вовченя маленьке, та почне дражнитися.
У сімнадцять років до Мирослави заслав сватів один полковник козацький – Захар Книш, і вона пішла за нього, й сама не відаючи чому. Можливо, намагалася поскоріше полишити неласкавий дім рідної матері, зробитися вільною від її ненависті, господинею у власному домі, нехай і поряд нелюба, та то вже було таке – пусте. Життя з Захаром виявилося спокійним, безбарвним та нетривалим. Через чотири роки опісля весілля полковник тихенько помер від поранення, що заятрилося, полишивши молоду Мирославу вільною та заможною вдовицею. Бездітний та майже безрідний, зоставив він їй декілька маєтків та куті залізом скрині з багатим скарбом, що здобув його в численних походах. Життя Мирослави зі смертю Захара мало чим перемінилося. Як жила в маєтку за Чигирином, так і полишилася там жити, до батьків наїздила рідко, здебільше навідувалися до неї батько та любий брат Василько. Феодося ж полишилася зростати десь у минулому житті, поступово перетворюючись на повну подобу матері-шляхтянки, й Мирослава завше відчувала щось не надто приємне, зустрічаючи у батьківському домі високу та струнку юнку з довгими рудавими косами, котра, що дорослішала, то вродливішою робилася, маючи й риси лиця, й шкіру вспадкувавши від матері, мов оксамитову.
В шістнадцять літ Феодосю, котра досить рано достигла, за літо перетворившись на принадливу та соковиту дівицю, висватав заможний поляцький шляхтич Казимир Тодорович, про котрого балакали, що він є родичем далеким самого польського короля. Василина, ледь розуму не полишившись від радощів, несподівано подобрішала до Мирослави й запросила ту на пишне весілля до Умані. Та саме тоді, у великому замку Тодоровича, вона вперше почула прокльони з вуст рідної матері. Невідомо вже чому старша Зіньковецька раптом так сказилася, тільки під час пишного обіду, коли Феодося, пишаючись багатим вбранням, сиділа з Тодоровичем за головним столом, мати боляче вп’ялася тонкими кістлявими пальцями в плече Мирослави й потягнула ту на балкон.
– Не смій вирячатися очицями своїми відьомськими на Феодоню! Зурочиш ще, сім’я відьомське!
Мирослава тоді з жахом відсахнулася.
– Мамо…
Василина поморщилася.
– Та бісівка тобі мама, а не я! Дивися, тільки зурочиш мені Феодоню, то я тебе власними вустами прокляну.
Мирослава була вражена.
– Та не вмію я того урочення…
Мати тільки покривилася.
– Розповідай! Баба твоя, стара Зіньковецька, відьмою була, і ти в неї вроджена, й недарма ж схожа он як…
– Мамо, ну що ви таке кажете…
– Цить! Кажу те, що знаю, й не смій сперечатися зі мною язиком своїм поганським. Бачила я, як дивилася ти на Феодоню недобре, саме відьомським поглядом. Ото
