всміхатися.
– Приїхала на гостину. Чи не приймеш?
– Чому ж? Тільки якось це несподівано все…
У відповідь сестра тільки дзвінко розсміялася.
– А я полюбляю несподіванки!
Такою, неймовірно гарною у тому дзвінкому та мелодійному сміхові, залиту яскравим полуденним сонцем, багато вдягнену, й побачив уперше Феодосю Пантелеймон. Мирослава чомусь внутрішнє помертвіла у ту мить, коли з’явився він з боку річки, без кунтуша, у самій лиш сорочці та в куцих штанях, босий та простоволосий. І гарним, ой лишенько, яким же гарним він був у ту гожу днину, що в Мирослави вже звично затислося серце від кохання до чоловіка. Затислося, аби занити протяжно, коли помітила вона, якими очима зиркнула на нього Феодося, й сміх дзвінкий її завмер враз на вустах гарних, повновидих.
А Пантелеймон…
Мирослава чи до смертного часу свого зможе забути той погляд, котрий кинув чоловік коханий на сестру її. Здавалося, що невидимі блискавиці вдарилися над ними в небі у ту мить, коли погляди їхні зустрілися, схрестилися й застигли так… Мирослава вмить дивним чином відчула себе геть зайвою та непотрібною поряд них, тих двох, що застигли у таємничій нерухомості й у спільному мовчанні. На неї він так ніколи не дивився, то вона розуміла дуже добре, й від цього робилося так боляче, що кортіло кричати, волати, вовчицею враненою вити на весь маєток… Та Мирослава мовчала. Ні пари з вуст не зронила, допоки ті двійко дивилися одне на одного з майже голодною пожадібністю, з таким захопленням, і тільки здригнулася ледь помітно чужому оку, коли чоловік запитався веселим голосом:
– А що, Мирославо, гості у нас?
Мирослава ж, відповідаючи, навіть і голосу свого не впізнала, настільки видався він їй хрипким та чужим.
– Так, гості. Сестра моя, удовиця Феодося Тодорович.
Пантелеймон знову позиркнув на Феодосю.
– Що ж ти, дружино, таку сестру-красуню від мене ховала?
Феодося знову дзвінко засміялася, й похололій Мирославі сміх той видався поховальним дзвоном за власним коханням.
Ірина дещо роздратованою вийшла з будинку.
Вечірнє сонце спокійно гойдалося над тихим до вечора Дніпром і видавалося не просто червоним у заході, а мов кривавим та трішки зловісним. Ірина не любила таких кривавих, як сьогодні, заходів сонця, з самого дитинства не любила, маючи щирий і неминучий страх перед таким червоним сонцем. Та зараз те сонце її не так страшило, як дратувало, псувало й без того зіпсований настрій.
Вадим полишився у Києві ще на два дні.
Поморщивши привабливе лице з блакитними очима, Ірина повільним та неквапливим кроком рушила до берега Дніпра, до влаштованого Вадимом приватного пляжу, з надзвичайно дрібним, перлинно-світлим піском.
Майже тридцятирічна мати-одиначка, вона за дарунок щедрої долі вважала своє знайомство з підприємцем Вадимом Палієм, чоловіком вродливим та вільним, тридцяти п’яти років віку, що мав
