з-під нагляду й стрибнула до Дніпра. А можливо, й не перший день блукає у такому ось дивному вигляді, й очі такі тому має – мов неживі, й розмовляє не зовсім зрозуміло. Щоправда, божевільні люди можуть бути досить небезпечними. Ірина вже жалкувала до сліз, що підкорилася поклику якогось незрозумілого тяжіння й подерлася на цю кляту скелю. А що, коли цій божевільній ще заманеться зіштовхнути її зі скелі?
Не втримавши дрожу в тілі, вона обережно запитала:
– А… а як ви опинилися тут, на скелі?
Жінка несподівано посміхнулася.
– Як я тут опинилася? О, ця скеля є моїм найулюбленішим місцем на землі. Знала би ти тільки, скільки годин просиджувала я на цій верхівці, особливо після наїздів твоєї далекої прабаби…
Ірина зовсім розгубилася.
– Ви… ви мешкали тут?
На вустах жінки промайнув сумний усміх.
– Колись давно… Й знала би ти, якою щасливою колись була я у цьому місці, кохаючи вперше у житті, переконана, що коханою є теж. Але я помилялася, як глибоко я помилялася, як помиляєшся зараз і ти, переконана у почуттях свого нареченого.
Ірина здригнулася.
– Про що ви кажете?
– Про життя, про нього, прокляте, про що ж іще?
– Я вас не розумію…
– Я теж багато чого не розуміла у житті своїм, допоки у маєтку моєму не з’явилася сестриця моя. Ті вогненно-руді коси й ясні блакитні очі витнули у мене серце, полишили вічного спокою мою душу…
– Ви хворі? – обережно запиталася Ірина.
– Ні, ніколи лікарів мені не прикликали. – Сонце за спиною жінки всідалося все нижче до обрію, до густих дерев, що росли на острові навпроти, й від того небо й весь простір довкола неї видавалися кривавими. – Хворість у іншому мене пекла, іншою хворістю мучима я була від того дня клятого, коли приїхала до мене на гостину сестра.
Ірина прокашлялася.
– Вас образила сестра?
Синювате лице жінки раптом зробилося потворно-злим.
– Образила? Та руда відьма вкрала в мене чоловіка.
Ірина з жахом помітила, як лице незнайомки робиться ще більш потворним, мов та промайнула на нім злість поклала початок котромусь перетворенню, й молода та вродлива, незважаючи на дещо синювату блідість лиця, вона враз видалася Ірині потворою, страшною й неприємною. Раптово налетілий вітер розвіяв її волосся, й Ірина з подивом помітила у ньому зелені цяточки водоростей.
Незнайомка хижо всміхнулася.
– Вона ховається, але я все одно її віднайду!
Ірина здригнулася.
– Кого?
– Феодосю!
Ірина досить щиро пожалкувала ту незнайому їй жінку з дивакуватим ім’ям Феодося, на котру, певне, й полювала ця божевільна. Невідомо ще було, які наміри вона мала стосовно неї, Ірини, й жінка не мала уяви, як зможе втекти від божевільної на цій скелі й чи зможе подужати… кажуть, що божевільні часом мають надприродну силу, подужати їх буває складно.
«Навіщо я сюди видерлася?» – вподумки докорила собі
