перед звабливою спокусою Феодосі, й життя Мирослави знову перетворилося на жахіття.
А Феодося… Вона наче геть сказилася, не ховалася вже в своїх намірах, в очі Мирославі кидаючи зухвалі слова.
– Віддай мені Пантелеймона, Мирославо, – приступилася вона до сестри, вилискуючи наполегливо блакитними очима. – Він з якогось дуру вважає, що кидати тебе є великим гріхом. – Феодося гмикнула. – Теж мені, святий вишукався. Але якщо ти сама його покинеш, відпустиш, йому гріха не буде.
Мирослава відсахнулася настрашено назад.
– Ніколи такого не зроблю!
Феодося зіщулила лукаві очиська.
– Та він же не кохає тебе!
– А ти почім то знаєш?
Феодося самовпевнено посміхнулася.
– О, я багато чого знаю про твого чоловіка, я краще від тебе його знаю, сестро. Й рано чи пізно все одно доскочу свого й стану його дружиною!
Мирослава лиш зневажливо пхикнула.
– Для цього тобі буде потрібно спершу мене вбити!
Феодося поглянула якось дивно.
– Буде потрібно, то й уб’ю!
Не повірила словам сестри, та чого ж у запалі не наговориш, можна багато чого наговорити. Не вважала сестру за вбивцю, та все ж якийсь острах у серці після розмови тої оселився. А ще вона, важка дитям, ніби мала тримати в серці лиш усе добре та світле, але розуміла, що таки сильно ненавидить сестру. Ніколи між ними не було любові, то так повелося ледь не від самого народження Феодосі, але тоді сестра сприймалася Мирославою геть байдуже, мов чужа. Зараз же в серце в’їлися намертво порості темної ненависті, почуття, котрого не мало би бути до рідної людини. Та й навзаєм було те почуття, Мирослава відчувала то.
Вона більш не скніла примарою блудливою коридорами будинку й у покоях своїх не зачинялася, а йшла до скелі, котра й раніш була для неї улюбленицею в маєтку, а зараз і взагалі видавалася прихистком від жорстокої дійсності. Феодося ж чим далі, тим більш нахабнішала. Поводилася так, мов господинею в маєтку зробилася, дружиною вінчаною Пантелеймону, могла на злість Мирославі на очах тої вхопити його в обійми, настільки спокуслива та гарна, що той, схоже, не міг перед нею втриматися.
Кожен день був тепер для Мирослави пеклом.
Вона ще до смерті страждала душею й тілом.
Й не мала жодної хвилини спокою.
Тільки там, на верхівці скелі, куди забиралася з ризиком для майбутнього дитяти, почувалася чомусь більш-менш спокійно, мов саме те місце мало здатність лікувати такі глибокі сердечні рани, котрі мала Мирослава. Могла довго дивитися на сіруваті, то спокійні, то бурхливі води Дніпра внизу, годинами не зводити очей то з неба над головою, то з плеса річки, заспокоюючись так, відсторонюючись від того мороку, на котрий перетворилося життя її з появою сестри.
А ще полюбилося дивним чином спостерігати, як сідається сонце над Дніпром, особливо таке, що заходилося на вітер
