наостанок вицяцькувавши її кривавим лиском, сілося нарешті за обрій – червоного кольору на вітер наступного дня.
1
У двері пронизливо подзвонили.
Богдана, тільки почавши розпаковувати валізу, підняла голову й трішки невдоволено зиркнула в бік дверей. Вона тільки двадцять хвилин, як з Борисполя, й ні на кого не чекала, й ще страшно втомилася і воліла побути на самоті. Та у двері продовжували наполегливо видзвонювати, й треба було все ж таки йти відчиняти. Очікувала побачити на порозі сосідку або Дениса, але з подивом взріла за дверима незнайому молоду жінку з прохолодно-ввічливим виразом дещо смаглявого вилицюватого лиця.
Незнайомка поглянула уважно.
– Богдана Янівна Тодорович?
Богдана дещо здивовано кивнула.
– Так, а…
– Я до вас на прохання Вадима Андрійовича Палія…
У Богдани чомусь неприємно стислося серце.
– Щось трапилося?
Незнайомка спохмурніла.
– Трапилося… на жаль.
Богдана відступилася, пропускаючи незнайомку до квартири.
– Проходьте.
Посланниця майбутнього зятя обдарувала її швидкою усмішкою, в котрій мало чого було можливо розібрати, й увійшла до квартири Богдани впевненою та безперечно граційною ходою. Чомусь гостя Богдані не сподобалася з першого ж погляду, а чому саме, вона й сама розібрати не могла. Одягнена в діловий костюм з міцного набивного шовку зеленого кольору, що складався з жакетика та вузької спідниці до колін довжиною, жінка мала на вигляд років тридцять, була доглянутою та пахла дорогим парфумом, та й вродою була наділеною. Смагляве лице мало гарні риси, й глибокі темні очі надавали лицю тому певної загадковості, й всю її красу вміло було підкреслено декоративною косметикою в спокійних тонах, що не кидалися надто в очі. Темне волосся – лискуче та гладке – було зачесане назад та зібране в пучок, що надавало її образу довершеного вигляду. Та незважаючи на цей вигляд повної довершеності, жінка Богдані вперто не подобалася, однак вона намагалася не виказувати своїх почуттів. Ввічлива та привітна, провела гостю до вітальні, усадовила в одне з крісел карамельного кольору, сама примостилася на краєчку диванчика й очікувально поглянула на гостю.
Та скинула оком на її валізу.
– Давно приїхали?
– Півгодини тому.
– Вадим Андрійович боявся помилитися з часом. Йому зараз хоч і дуже важко, але він нічого не полишає поза увагою…
Богдані довелося зупинити гостю.
– Вибачте, але я б хотіла почути, що ж, власне, трапилося? У мене багато накопичилося справ, а ще потрібно придбати весільний подарунок…
У темних очах гості майнув дивний вираз.
– Боюся, що весілля… як би то сказати… не буде.
Богдана нерозуміюче нахмурилася.
– Я
