ще діти, може, будуть. Чи не боїшся ти, вбивце чужого дитяти, що дітям твоїм відповідати за тебе?
У блакитних очах Феодосі промайнув страх.
– Не смій, чуєш, не смій клясти мого дитяти!
Мирослава лиш позиркнула безжально.
– А ти ж мого не пожалкувала!
– То інше!
– Для тебе інше, а для мене воно найдорожче. То ти й Наумчика мого вб’єш, коли той почне тобі заважати? – Мирослава застогнала, біль почав роздирати наче навпіл, та зло й ненависть до сестри все більш входили в силу, притуплюючи той біль шматуючий. – Гадаєш, що, убивши мене та дитя моє невинне, отримаєш собі щастя? Та щоби ти не дочекалася, й з того світу тобі за смерть своєї дитини помщуся…
Феодося несподівано пополотніла.
– Закрий рота!
Мирославою ж оволодів якийсь дивний стан, коли біль відчувався вже не так гостро, лиш слабко пульсуючи десь у надрах тіла, а серце… серце заповнювалося темнотою, що насувала на нього, мов пізня ніч, – швидко й невпинно. Й зривалися з уст страшні, божевільні слова.
– Страшна ти людина, сестро, – шепотіла гарячково, мов у лихоманці, у пропасниці. – Гадаєш на крові мого ненародженого дитяти вибудувати собі життя щасливе? Ні, кров його невинна на твоїх руках поганських, і навіть отримавши Пантелеймона, не будеш ти з ним тепер щасливою, жодного дня свого не будеш!
Феодося пополотніла ще більш.
– Замовкни! Це життя тобі не врятує…
Мирослава посміхнулася майже спокійно.
– Нехай, нехай я вже тепер помру, байдуже, бо дитя ж померло… Та й ти, ти, убивце, не будеш щасливою поряд Пантелеймона. Я й з того світу об цім потурбуюся. Й діти твої, нащадки твої, схожі на тебе рудоволосі змієнята, вони перемруть через тебе!
Феодося вже тремтіла.
– Та ти ж божевільна! Таке казати…
Мирослава зіщулилася.
– То ненависть моя промовляє!
– Все! Досить!
Очевидно, не витримавши більш страшних промовлянь Мирослави, Феодося навалилася на неї всім тілом, і прохолодні та сильні, хоч і жіночі пальці, затислися довкола беззахисного горла. Мирослава захрипіла, надто вже слабка від утрати крові, аби супротивитися, аби захищати життя своє. Феодося ж, мов сама збожеволівши, все стискала пальці довкола горла сестри, воліючи змусити ту нарешті змовкнути, не промовляти більш страшних слів прокльону, котрі мороком обгортали її серце.
Мирослава ж так і померла з прокльонами на вустах, з муторною, неможливою обіцянкою повернутися, аби помститися, аби звести зі світу й саму Феодосю, й нащадків її рудоволосих.
– Замовкни! Замовкни!
Феодося, напівбожевільна від несподіваного страху, усе продовжувала стискати занімілі пальці довкола горла Мирослави… мертвої вже Мирослави. Та мов не помічала того, й голос сестри, що замовк уже навіки, продовжував лунати довкола неї, мов голос сестриної смерті, котру сама ж й прикликала
