я, – відказав чужо та відсторонено, байдуже цілуючи Мирославу й не дивлячись їй у вічі. Й Мирослава не втрималася.
– З Феодосею кокетувати втомився? – запиталася жовчно.
Пантелеймон нахмурився.
– Ти про що це?
Мирослава поморщилася.
– Гадаєш, що я є сліпою?
Скубій нахмурився ще більше.
– Дурних ревнощів у домі своїм не потерплю. Твоя сестра надзвичайно чарівна й вродлива жінка, й у моїм захопленні нею немає нічого дивного.
– При живій дружині?
Пантелеймон зіщулився.
– Я ж тебе не кидаю!
Мирослава здригнулася так, мов отримала від нього поличника.
– То ти… ти мене й кинути можеш?
– Ні, то гріх. Ти просто навигадувала собі зайвого.
Та яке там уже навигадувала? Весь наступний тиждень Пантелеймон майже увесь час проводив поряд Феодосі, приділяв тій стільки уваги… Все вони про щось розмовляли, а то й шепотілися, то могли зірватися й понестися на лови гарячими, баскими кіньми, й тільки лиш удвох, і Мирославу з собою не запрошуючи, й вона могла лиш тільки здогадуватися об тім, чим вони там займалися. Й до опочивальні Мирослави Пантелеймон так і не повернувся, сваритися вона з ним уже боялася після того випадку, як необережно сказала Феодосі, чи не час їй уже від’їздити до батьків.
Сестра кинула на неї незрозумілий погляд.
– Женеш, сестро?
Мирослава дещо розгубилася.
– Ні, просто…
Феодося рвучко зірвалася на ноги з фотеля, у котрому сиділа, читаючи якогось листа, певне, що від матері.
– Ні, сестро, усе-таки женеш. Й відаю я чому – до чоловіка ревнощами сходишся, мов гадюка отрутою.
Мирослава зіщулилася.
– А що – дарма?
Феодося хитрувато посміхнулася й знизала плечима.
– Може, й не дарма… хто ж його знає?
– Ти що… хочеш… хочеш відібрати в мене чоловіка?
Феодося не відповіла, та тільки у погляді блакитних очей щось підказало Мирославі, що питанням цим поцілила вона досить влучно. Й страх, страх безмежний втратити Пантелеймона охопив її настільки владно та засліпливо, що вона вже й не пам’ятала себе, й не володіла собою, напустившись на сестру.
– Геть з мого дому! – наказала, ледь стримуючи себе, аби не кинутися на Феодосю, не вчепитися в личко її чарівне нігтями, не попсувати краси цієї довершеної. – Негайно ж забирайся туди, звідки прийшла, й щоби нога твоя більш не ступала до мого дому!
Та Феодося у відповідь лиш розреготалася.
– Ти не зможеш мене вигнати!
Мирослава поглянула недовірливо.
– Це чому ж?
– А Пантелеймон не дозволить!
