не знаходила собі спокою, й призахідне сонце заливало примарливим червоним сяйвом і скелю, й ту дивакувату жінку. В якусь мить вона зупинилася, поглянула на Ірину, й тій мов хто морозом сипонув за спину, муторно зробилося від того погляду так, що ледь на ногах втрималася від несподівано гострого нападу невимовного страху. Кортіло обернутися та кинутися геть, назад до спокою, затишку та безпеки будинку, де була охорона…
Але вона не могла навіть поворушитися.
Погляд дивної незнайомки, що нерухомо стояла тепер на верхівці скелі, оповита червоним світлом призахідного сонця, тримав Ірину прикутою до одного місця. Це видавалося неможливим і безглуздим, але так воно й було, й Ірина відчувала в собі якусь залежність від того погляду, й саме він полишав її здатності навіть поворушитися. За декілька хвилин жінка підняла тонку руку, майнула нею в повітрі, майнула поклично, й Ірина зрозуміла, що має негайно й неодмінно опинитися поряд тієї дивакуватої незнайомки, опинитися будь-що. Твереза думка об тім, що потрібно втікати від цієї дивачки, засвітившись десь у свідомості, одразу ж зникла геть, і тепер єдине, що турбувало Ірину, – то було бажання потрапити на верхівку скелі якомога швидше. Ноги Ірини, засмаглі та взуті в сандалі зі світлої шкіри, мов самі понесли її теплим золотавим піском пляжу до скелі. Перед стежиною, важкою для підйому, крутою й небезпечною, вона зупинилася, мов наштовхнулася на неочікувану перешкоду, але поклик з верхівки був настільки сильним та потужним, що викликав у неї лиш коротку й незначну затримку на важкій стежині, й вже за мить вона почала дертися вгору, геть не зважаючи на небезпеку обірватися, на біль від подряпин на долонях та колінах. Головним було інше – опинитися якнайшвидше на верхівці скелі, поряд темноволосої жінки. Все інше, все життя її, включаючи Вадима та сина, весілля, що наближалося, – все то було зараз таким далеким, неважливим і мов неіснуючим. Головне – то жінка, що терпляче чекала на неї, застигнувши нерухомо.
Й вона таки видерлася туди, ступила ледь помітно тремтячими ногами на тверду поверхню скелі й завмерла отак перед дивною постаттю, закліпала блакитними очима, мов тільки отямившись від важкого сну.
Жінка та виявилася досить молодою, на вигляд років двадцять п’ять, не більш того. Довге її чорне волосся було вільно закинуте за спину, у світлі сонця набувши червонуватого відтінку й… мов зловісного чогось. Зловісним видавалося й лице незнайомки, бліде… ні, навіть і не бліде, а таке… наче синього відтінку, мов у втоплениці.
Втоплениця…
Ірина й сама не знала, чому спала їй на думку така уява, то, можливо, вологе волосся незнайомки, котре розвіював вітерець, а може, справа була у легкому, ледь відчутному смороді від жінки, а тхнуло від неї застояною водою та ще чимось дивним та нудотливим. Придивившись, Ірина з подивом помітила у дивному одязі незнайомки… водорості.
Може, вона купалася та заблукала?
Та хто ж вона така, циганка, чи що?
Повагавшись, Ірина все ж запитала.
– Хто
