Заради нього, коханого свого Сергійка, тільки й жила тепер, забувши себе.
А життя подарувало зустріч із Вадимом.
І вона покохала його.
Після зради чоловіка, котрого так кохала, після того, що відчувала до Владислава, – гадала, що серця її вже ніколи не торкнеться почуття закоханості, чоловіками не цікавилася майже й на високого імпозантного чоловіка, котрого зустріла на іменинах знайомих, одразу й уваги не звернула. Але так уже трапилося, що за столом вони опинилися поряд, розгомонілися, потім Вадим запропонував підвезти додому, бо година була досить пізньою… Ірина пам’ятала, як, побачивши його автівку – чорний дорогий позашляховик, – чомусь недоречно подумала, що з цим чоловіком у неї нічого не може бути. Власників таких автівок, з особистими водіями, загалом зверхніх та пихатих, мало цікавили прості жінки, що мали статус матері-одиначки та працювали на мізерну бюджетну зарплатню сімейного лікаря.
Але вона помилилася.
Вадим наостанок попросив номер телефону.
Й вони почали зустрічатися.
Його не злякала ні скромна робота та незаможність, ні наявність у неї Сергійка, він узагалі був просто дивовижним чоловіком, таким не схожим на Владислава, й Ірина поступово поряд нього вилікувалася від свого сердечного болю, ожилася до справжнього життя.
Зітхнувши, Ірина ступила ще декілька кроків і знову зупинилася, поглянувши на скелю, котра височілася над пляжем, і зараз, залита світлом призахідного сонця, здавалася облитою кров’ю. Не розуміла чому, але завше відчувала поряд цієї скелі якийсь незатишок, якесь неприємне почуття. Щось було в ній такого, близького й далекого одночасно, що й притягувало до себе, й відштовхувало з незбагненною силою.
Вадим придбав цю ділянку землі неподалік Кременчука, біля сільця Кривуші, більш як за рік до знайомства з Іриною. Побудував двоповерховий будинок, басейн, лазню, влаштував приголомшливо розкішний сад та квітник, облагородив занедбаний пляж, та скелі не чіпав. Вона йому подобалася, піднятися на неї хоча було й складно, але таки можна, та сама Ірина туди ніколи не лазила. Навіщо? Хоча погляд досить часто тягнуло до скелі, й оце така, залита червоним світлом призахідного сонця, вона викликала якесь особливе почуття, та яке саме, того Ірина не могла зрозуміти.
Вони з Сергійком уже більше двох місяців мешкали у Вадима, й Ірина була тут господинею, продавши батьківську квартиру й гроші зоставивши на майбутнє сина. Молодша від неї на два роки сестра Богдана мала своє життя, професор псіхіатрії у свої двадцять вісім, мешкала у Києві, читала лекції за кордоном, мала успіх та пошану, щоправда, заміж не поспішалася.
Ірина поморщилася.
А ось вона таки заміж зібралася. Вадим хотів життя сімейного, хотів справжню родину, народження ще дітей, хоч і до Сергійка ставився, як до рідного сина. Й весільна сукня, прибрана перлинами та придбана в елітному салоні Києва, уже чекала свого часу, й спеціально найняті
