але страху вона зовсім не відчула й нічого вже не відчувала, окрім тільки слабкого здивування, коли пальці ті торкнулися беззахисного її горла й виявилися не просто прохолодними чи холодними, ні, ті пальці були вражаюче крижаними. Не відчула вона страху й тоді, коли пальці ті почали стискатися довкола горла її – немилосердні, крижані та… смертоносні. Вони стискалися, поступово набирали сили, та Ірина їм не супротивилася, геть підвладна темним, муторно-наполегливим очам.
За хвилину впала мертвою до ніг жінки.
Десь у будинку заплакала, прокинувшись, дитина.
– Мамо!
Ірина вже не чула поклику сина, нічого не чула й не бачила, не бачила й того, як слабка з вигляду жінка підхопила її тіло бездиханне на руки й кинула його до річки, заспокоєної призахідним сонцем.
Ірина була мертвою.
Від будинку до скелі бігла жінка…
– Ірино Янівно… Ірино Янівно…
Темноволоса жінка у незвичному червоному одязі озирнулася, поглянула недобрим оком на худеньку постать у чорній сукні, що швидко бігла до скелі, й тонку нитку її безкревних, блідих вуст зазміїла зловісна усмішка. Сонце вже встигнуло геть сховатися за дерева на острові, й тільки палаюче червоним небо нагадувало про палке сідання сонця. Жінка постояла ще мить, і її темні очі мов загорілися червоним, яскравим променистим світлом. Порух вітру… й вона просто зникла, розтанула в повітрі, зоставивши скелю геть порожньою, на верхівці її тепер тільки слабко шелестів вітер.
Служниця Вадима Палія здійняла крик, повідомивши прибіглим охоронцям про жінку, котра вкинула до Дніпра наречену господаря.
Розпочалися пошуки…
Й хтось мав сповістити його про те, що сталося.
Дзвінкий, сріблястий сміх Феодосі примарою блукав будинком, і такою ж примарою видавалася самій собі й Мирослава, котра блукала власним будинком уже не як господиня, ні, а як та справжня примара. Мучима, палима пекельним, нещадним та невгасним вогнем, котрий не полишав її в спокої ні вдень, ні вночі. Десь у вітальній залі знову пролунав сміх Феодосі, й Мирослава, безцільно вештаючись порожнім коридором свого великого маєтку, застигла нерухомо, чутливо дослухаючись. І поморщилася болісно, зачувши за мить, як пролунав у відповідь тому красивому сміхові сестри низький, басовитий сміх коханого Пантелеймона.
Безсило притулилася до стіни онімілою спиною.
Феодося приїхала на гостину лиш на декілька днів, а затрималася вже на третій тиждень, про від’їзд свій не маючи жодної промови. Навпаки, Мирославі видавалося, що вона вже й гадки не має їхати, маючи намір залишитися у маєтку, у домі її чи вже не назавше. Й як гостро закарбувався в пам’яті день той, коли приїхала сестра. Й вечеря того клятого дня. Пантелеймон, котрий вдома ніколи особливо не переймався власним одягом, вештаючись, мов той наймит,
