лиці, зовсім неусміхненому підказало Мирославі, що видерлася та сюди, на скелю, не дарма.
В блакитних очах Феодосі плескалася небезпечна муторність.
Мирославі вмить зробилося лячно.
– Феодосю, що ти тут робиш?
На лиці Феодосі промайнув дивний вираз.
– Прийшла до тебе, – відповіла незрозуміло.
Мирослава напружилася.
– Навіщо?
Феодося промовчала, та настільки красномовно промовчала й так позиркнула, що Мирослава раптом усе зрозуміла й без слів. Зрозуміла, чому сестра видерлася на скелю й що означала та муторність у її блакитних очах.
То була смерть.
Її – Мирослави – смерть!
Вражена, приголомшена, поглянула на сестру зневірливо, гадаючи, що то їй усе лиш видалося, що то сонце так сідає, що в очах Феодосі вгадується щось лиховісне. Але ні, не привиділося, й холодом пробрало до нутрощів, коли таки дотямила, що не взрілося їй нічого… Ясно, як сонця коло над притихлим Дніпром, бачила мить тому, так, бачила власну, саме її смерть у гарних блакитних очах сестри.
Відступила назад на декілька кроків.
Та куди ж тут утечеш?
– Феодосю? – прошепотіла ледь чутно.
Блакитні очі прикипіли до неї муторним поглядом, але Феодося чомусь мовчала, мов зважувала для себе щось, і лице її юне, таке гарне та чарівне завше, видавалося Мирославі зараз лицем незнайомки. Та сестра навіть старшою за свої роки видавалася.
Погляд Мирослави заметався… Зійти зі скелі можливо було лиш однією стежиною, хоча й досить складною, та все ж, а всі інші шляхи означали вірну смерть. Та шлях до стежини перегороджувала Феодося, й Мирослава не була певною в тім, що зможе подужати сестру, бо та була й вищою від неї, та й харчувалася не в приклад краще. Мирослава ж останнім часом переважно нудотами страждала, що через дитя, що через нерви.
Дитя!
Вона має захистити його, своє неповинне та безпомічне дитя, те єдине створіння, котре ще могло повернути щастя у їхню майже зруйновану родину. Повернути те, що руйнувала сестра своєю безжальною рукою, рідна людина руйнувала, котра була гіршою від смертного ворога Мирославі.
Невже вона й справді прийшла сюди вбити її?
Мирослава не знала, що їй робити, як порятуватися від наміру злого сестри, наміру, що так ясно вбачався в її очах, незважаючи на мовчання самої Феодосі. А чому вона вже мовчала? Можливо, не могла наважитися на чорну справу, чи, може, й не було нічого, й привиділося все Мирославі, й Феодося просто злує через те, що Пантелеймон не бажає кидати Мирославу, та ще й мати приїздить, аби повернути її до Умані.
Мирослава глибоко зітхнула.
– Феодосю, я б…
Й ось тут Феодося, мов прокинувшись від сну, раптом заговорила, й так пристрасно заговорила, мов греблю прорвало натиском води.
– Ти маєш померти! – вигукнула вона різко, змушуючи Мирославу здригнутися й похолонути від неприємного, липкого відчуття страху. Страху
