попиває золоте вино.– Скажи, мій царю, – якось мовить діва, —
Любов миттєва наша – це не диво?
Тебе не бачила, лиш голос чула, —
І вже тоді належала тобі.
Все, що було до тебе, я забула —
Якби ще час спинився і не біг!
Чим серце полонив моє, коханий,
Що ти відкрив мені мене незнану?
Володар до дівчи́ни прихилився:
– До тебе, люба, тисячі жінок
І після тебе, я не помилився,
Не вивчили й не вивчать цей урок.
Три речі в світі я не можу зрозуміти…
І ще четверту – ніде правди діти.
Це шлях орла у небесах пророчих,
Змії на скелі, в морі корабля,
Шлях чоловіка до сердець жіночих —
Навіть Агур3 не розгадав цей шлях.
– Речей незрозумілих в світі стане…
Сьогодні на бенкеті, мій коханий,
В’язання стакти4 втратило свій запах,
Коли ти лиш від мене відійшов.
Я мушу, любий мій, тобі сказати:
Мов сонце, ти притягуєш любов.
Жінки, чоловіки, тварини, квіти —
Усі – тебе не можуть не любити!
Ну як когось любити, окрім тебе?
– І окрім тебе, окрім тебе, Суламіф!
За тебе я довічно вдячний небу!
Тебе я вранці дивом застеріг…
– Ти руку лиш поклав на мою на руку,
І серцем я відчула нашу злуку.
– Під сукнею тонкою твоє тіло
Тоді побачив… Вражений завмер…
– Від слів твоїх, мій царю, я тремтіла…
Кипіла кров, немов під сонцем мед…
Вони про час обоє забували,
Любилися, кохалися, кохали…
Здивовані, що місяць закотився,
І підглядає вранішня зоря.
Заходить день і час не зупинився…
Вуста ще спраглі, а серця горять.
– Ти знав жінок, дівиць, коханок ніжних,
Я певна, що найкращих, найгарніших…
Соромлюсь я себе просту, невчену…
Вустами цар її вуста заткав:
– Ти є цариця, Суламіф, для мене,
Тебе, немов перлину, я надбав.
З морських глибин… Окрасо мого ложа,
Людина за свій вік любити може
І тисячу разів… Людина любить,
Повір мені, кохана, тільки раз.
А ще облудна думка та, що люди
Всі люблять всіх. Але не напоказ
Господь лиш двом кохання посилає
У винограднику… той ранок… як згадаю…
Коли на свіжім килимі зеленім
Під кедрами мені ти віддалась,
Бог милостивим був в ту мить до мене —
Моя єдина між людей знайшлась…
– Я знаю, всі жінки тебе любили.
У вісім літ на свої очі зріла
Великий караван. Цариця Савська.
Верблюди, череда із колісниць.
Ти, царю, довгий час із нею знався,
Про неї ходить стільки небилиць.
Скажи,
