винограду плине ароматом…«Здається, знаю, де його шукати!»
Між лозами у ковдрі безпробудно
Спить, мов у люльці, охоронець-брат.
Хотіла розбудити – важко, трудно —
Не зрушити – мов кам’яна гора.
«Знайду його, хоч як мені заткалось,
Піду на місце, де ми зустрічались…
Я землю поцілую під стіною, де він стояв…
Він тут!» – До неба крик!
Летить, не володіючи собою:
– Цілуй мене, зі мною говори!
Мов птаха, через пліт перелетіла,
Без слів, щаслива, милого обвила.
Вуста від вуст не можуть відірватись…
– Кохана! – Голос у царя тремтить. —
– Як радісно тобою милуватись!
Яка блаженна неповторна мить!
– Прекрасний мій! Моя сльоза щаслива!
Для нас лише зелене ложе-диво…
Над нами кедри… ти мене цілуєш…
Кохай мене, коханий, я твоя!
Сердець гарячих перестуки чуєш?
Яка божественна ранкова яв…
А після вся сумирна, розімліла,
На пишних травах випростала тіло.
На груди голову цареві прихилила,
Цар ніжно їй шепоче щось на вухо,
Почервоніла, посміхнулась мило,
Готова день і ніч ті речі слухать…
– Брати мені, – озвалась, – доручили,
Щоб виноградник днями сторожила… —
(Маленьку руку Соломон голубить.)
Свій виноград я не уберегла.
Володар запитав: – Жалкуєш, люба?
– О ні! Коханий, якби я була
Засуджена з тобою розлучитись
І більш в житті ніколи не зустрітись,
Я б з іменем твоїм жила до скону…
– Скажи-но, сестро, знала ти, хто я?
– Не знала, а хіба це перепона?
Моє життя відтак – любов твоя!..
Не смійся, мені соромно признатись,
А тільки, вибач, почало здаватись…
Чи ти не бог язичницький, мій пане?
– О ні, не бог я, а всього лиш цар.
На цьому місці, тут, клянусь, кохана,
З тієї миті, як злились серця,
Я зрозумів, із юності донині
Не мав такого млосного томління.
Твої вуста, усмішка полохлива,
Твого волосся золотий вогонь,
П’янке вино сосків твоїх тремтливих,
Щемливий дотик пальців і долонь…
Яке приємне ложе це зелене…
– О, царю мій! Дивись, дивись на мене…
Мене хвилюють чорні твої очі,
Твоє бажання пророста в мені.
Душа і серце, й тіло тебе хочуть,
Без тебе я не хочу жити, ні!
Басейн у Соломона восьмикутний,
Із мармуру, дзеркальний, самобутній.
Із сардоніксу голови левині,
Вода із пащ – мов океанський бриз.
Блискучі стіни в чорній дереви́ні,
Широкі сходи з малахіту вниз.
Служниці влили в нього аромати
І Суламіф взялися роздягати.
У
