написавши готовий текст. Як і складно передати те, що б Василь відчув і що б писав, живучи у нинішні дні. І якою він би бачив свою Україну. Чи сприйняв би її!? Чи знову йшов у бій за «її життя, її права»!?
У поетичній спадщині В. Симоненка чимало віршів адресовано Батьківщині («Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…», «Земле рідна» та ін.). Національна самосвідомість, діалог з народом, поставленим у злиденні, варварські умови буття, звертання до джерел козацького минулого – то визначальне підґрунтя майже всієї громадянської лірики.
Поезія Василя Симоненка «Задивляюсь у твої зіниці…» починається рядком, який налаштовує на зустріч із коханою ліричного героя. Але ця кохана – Україна, мати, з якої герой не полишає дивуватися, якою пишається, заради якої творить. Гордо й відверто заявляє поет, що Батьківщина для нього – найважливіша, хоч і говорить він про це рідко через напружений сучасний темп життя, через те, що йому треба боротися з ворогами, бо «ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса на землі». Але йому потрібні й друзі, бо без них він не уявляє свого життя. У цій поезії громадянські мотиви поєдналися з особистими, що свідчить про глибокий патріотизм автора, злиття в його душі найсвятішого образу матері з образом Батьківщини.
Поезія написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері–України, у вирі буденної суєти, ліричний герой наче на хвилину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материні очі. Побачити все, що приховане в них тільки для сина. Набратися натхнення й сили для подальших битв. Вируюче життя земної кулі постійно перебиває тихий діалог сина – патріота й матері. Тому в поезії стільки звертань: «Україно!», «мамо горда і вродлива», «нене».
Починається поезія з неповторного олюдненого портрета, точніше з очей матері–України. Ліричний герой схиляє голову перед матір’ю. Україна XX століття постає перед зором свого сина: «Україно! Ти для мене диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо горда і вродлива, З тебе дивуватися повік».
Ця поезія складається з восьми строф, але донедавна друкували з них лише чотири. Третя строфа, у якій іде мова про щиру інтимну бесіду сина з матір’ю, про щастя бути наодинці з Батьківщиною, повернулася до твору лише нещодавно. «Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю – Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!»
Задля Батьківщини творчість поета – ті самоцвіти – перли, які віддає він людям, його інтелект працює тільки для неї. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильованість ліричного героя:
«Одійдіте, недруги лукаві! Друзі, зачекайте на путі! Маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті».
Залишені квіти
Вже пізня ніч. Одинокий лист, гнаний вітром, пролітає повз мене. Він більше сюди не повернеться. Не повернусь, мабуть, і я. Бо навіщо? Моє кохання – як той жовтий лист. Він може впасти тільки до твоїх ніг…
Не знаю я, чи знов сюди прийду,
Та залишаю замість себе
Ті квіти, що знайшла в саду
Для тебе, для тебе.
А, може, завтра ти пройдеш ось тут,
Де
