я попросив Юрія виконати цей романс, додав, що це сприятиме успіхові, адже Симоненко писав ці поезії, живучи в Черкасах.
– А я про це не знав, – сказав співак, – кілька років тому, не пам’ятаю, в якому місті, зайшов до книгарні. Привабила обкладинка і назва «Тиша і грім». Я сів, розгорнув і зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так і почалася моя композиторська діяльність, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кілька творів із циклу «Тиша і грім», але не знаю, чи потрібні мої композиції людям.
Я сказав, що потрібні, а Юрій просяяв своєю чарівною усмішкою:
– Побачимо. Гайда на сцену…
Не знаю, чи встиг, бо його молоде і щире серце теж зупинилося рано…»
Чи не найкращі роки свого життя провів росіянин Юрій Гуляєв в Україні. У нашій столиці народився його єдиний син Юра. Й досі звучить звідусіль «Києве мій!», натхненником якої був саме Гуляєв. Та й розмовляв і співав українською так, що ніхто б ніколи не повірив, що він не українець!
Василь Симоненко 28–літнім пішов за межу вічності. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так відміряно було Василеві Богом. Коли б йому доля відміряла більше прожити на землі, котра була для нього «ніби казка», скільки б ще цікавого та незвіданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Відтак ніби пророк таким молодим написав про самовіддане глибоке кохання у вірші «Ображайся на мене, як хочеш», де лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці:
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
Очі волошкові
Я іду багряним садом,
Туман ляга на лист опалий.
Тут колись ходили рядом,
А навкруги весна буяла.
Приспів:
Ой ви, очі волошкові,
Мов троянди пелюстки – вуста,
Стан твій ніжний, смерековий,
Ти – веснянка моя чарівна.
Не забуть мені ті ночі –
Цілунок губ твоїх медовий.
І тепер так серце хоче
Твої вуста відчути знову.
Приспів.
Дні ідуть, літа минають,
Душа зове – прийди, кохана!
Ти повернешся, я знаю,
Моя любов, моя жадана.
Приспів.
Йшов 1965 рік. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вірші молодого поета Анатолія Драгомирецького, які надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович помітив мене першим і запросив до себе в гості, – на відстані багатьох років про це розповідав Анатолій Драгомирецький. – Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні «Марічка» та «Пісня з полонини»), на вулиці Суворова у Чернівцях. Звичайно, я неймовірно хвилювався. Зустріла мене Сабадашева дружина – Рада Петрівна і провела в творчий кабінет композитора. Степан Олексійович тут же взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу
