бога здоров’я – коротким і невтішним стало б її життя».
Зворушливою «Піснею про вчительку», музику до якої написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів, нинішніх і колишніх.
Плаче захмарене небо
Плаче захмарене небо, В роздумах клени сумні…
«Нам зустрічатись не треба» – Стиха ти мовив мені.
Приспів:
Словом мене не пораниш, Вірність тобі не згублю;
Хоч ти мене покидаєш – Знай, що тебе я люблю.
Хай на полях громовиця, Я не втоплюся в журбі;
Часто мені будуть сниться Очі твої голубі.
Приспів.
Падають сльози, як роси, Зрада пече без вогню.
Серце моє не попросить В тебе ні крихти жалю.
Приспів.
Більше побачень не буде – Різні нам ляжуть путі;
Серце моє не полюбить Більше нікого в житті.
Приспів.
Справжнє то щастя кохати, Раз його доля дає.
Як же посмів ти стоптати Перше кохання моє.
Приспів.
Перші пісні Ярослав Вишиваний почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди 1961 року вступив на філологічний факультет. Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в ньому давно. Якось наспівав її своєму однокурснику Сашкові Димиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.
Пісня відразу ж полетіла в люди, стала народною, особливо в Галичині, а з великої сцени вона так і не зазвучала у виконанні популярних естрадних колективів та співаків.
«Я пробував опублікувати «Плаче захмарене небо» в різних виданнях. Але всюди тоді, на початку 1960–х років, отримував одну і ту ж відповідь: пісня песимістична і не відображає комуністичної радості. Проте твір пішов у народ, незважаючи на те, є там щось з комуністичної радості чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Її залюбки виконували студентські вокальні ансамблі Чернівецького університету, в яких я працював художнім керівником. Спочатку це була «Лірика», потім – «Вишиванка». Ще зі студентських років, від першого курсу, та й пізніше – вже під час роботи в університеті, керував студентським хором.
Коли чув свою пісню на весіллях, у ресторанах чи деінде, відчував неймовірну радість, адже й досі її вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подібне вдається одиницям. У нашій співучій історії понад сотні тисяч пісень, більшість з яких сумні.
