за двоюрідними братом та сестрою зачинилися двері. Всміхнувся. – Ти ж не просто так кинувся перед нею, коли вона тільки прийшла?
Тарас теж лукаво вишкірився, показуючи свої жовті зуби: згубна звичка куріння, яку мав іще з класу дев’ятого.
– Учуся в тебе, – ще більш оскалився, відтак відповів на поставлене запитання: – Нічого підозрілого не помітив.
Скляр зітхнув:
– Я так само.
Понеділок, 21 січня 2019 року. 15:17
Експерти вже закінчили свою роботу та порозсідалися в машині.
– Агов, що ти там? Ми вже їдемо! – гукнув Єгора Тарас і поспішив на вихід, навіть не дочекавшись, що відповість колега.
Єгор зробив жест рукою – мовляв, зараз іду. Натомість так і залишився стояти біля вікна. Він бачив, як Тарас вийшов з будинку та попрямував до автівки з іншими поліцейськими. Роботи в них чимало: якомога швидше перевірити все, що знайшли, допитати людей, із якими ще не говорили… Якби ж це був простий грабіж або побутова справа… а то навмисне вбивство громадянина іншої держави. Скляр уже переглядав інформацію в Інтернеті: про це вбивство написали, певно, усі новинні сайти міста. Цілком можливо, що про це скоро передаватимуть і на всеукраїнських каналах. Коли дізнаються, що вбивство навмисне. А поліція практично не має зачіпок.
Він знову уважно роздивився вітальню. Себто місце вбивства. Укотре пройшовся будинком. Поморщився від думки, що його чекають колеги. «Зараз точно дзвонитимуть», – подумалося.
«Ну що ж я міг пропустити??? Думай! Думай!» – наказував собі. Знову обвів поглядом помешкання, піднявся нагору і спустився. Він намагався уявити, як усе сталося. Ось Вітторіно виходить із дитячої кімнати, прямує коридором, із якого, очевидно, збирався потрапити до вітальні. У будинку тиша та напівтемрява. Саме тут причаївся вбивця. Він двічі холоднокровно вистрелює і втікає. Італієць помирає.
У будинку нічого не зникло (принаймні про це невідомо). Практично ніякого розгардіяшу (окрім, звісно, місця, де стріляли). Та й то через те, що жертву відкинуло пострілами назад. Вітторіно впав, зачепивши скульптуру, яка прикрашала коридор. Та впала, але навіть не побилася. За словами експертів, річ дорога, проте не аж так цінна. А навіть якби й була цінною. Її ж не вкрали.
Телефон сповістив про повідомлення у вайбері. «Гм… швидко», – Ілона Вітторіно надіслала контакти няні її сина. Слідчий поклав смартфон до кишені.
«Я щось пропустив. Відчуваю. Тільки в чому? Тут, у деталях місця злочину? Чи в розмовах із людьми?»
Коп утомлено потер чоло. Від недосипу голова погано працювала.
Віталіна Волошко, Ілона Вітторіно, Руслан Шевчук. Троє підозрюваних. У кожного залізне алібі. Віталіна Волошко збрехала про суддю і про свої взаємини з жертвою. Одне з двох: або хотіла приховати зміст документів, або ж справжню причину, чому приїхала сьогодні вранці. Те, що приховала інформацію про сварку, з одного боку, насторожує, з іншого – могла збрехати,
