сказала Білка. – Трохи далі – друге. Точніше не тіло, а те, що залишилося. Але ти ж знаєш… Мертві тіла належить спалювати. Їх не чіпали. Вони лежать там, де до них прийшов Нещадний. Значить, тут нікого не було…
– Дуже добре! – зрадів Книжник, і Білка подивилася на нього з подивом.
– Це добре?
– Заходимо! – він зробив крок до ангара, дістаючи з рюкзака ліхтарик. – По дорозі все поясню!
Але у величезному ангарі ліхтарик на ручному приводі виявився лише трохи ефективнішим за банку зі світлячками, яку Книжник використовував у глибокому дитинстві, щоб у літню ніч дійти до туалету. Довелося з підсобних засобів і гнилого дрантя спорудити щось на зразок факелів, які жахливо чадили, але давали можливість бачити на десяток метрів уперед.
Ангар виходив до річки другим торцем, тут теж були ворота, величезні закриті стелажі, зарослий блідою цвіллю і ще чимось ниткоподібним генератор, більше сотні іржавих каністр і заправна колонка – курна, лущиться, вся в плямах корозії, але абсолютно ціла.
– Під нею повинна бути бочка з паливом, – сказав Тім.
– Тільки паливо скисло…
– У будь-якому випадку не до кінця. – Книжник говорив упевнено, продовжуючи озиратися. – Те, що залишилося від палива, добре горить, а це смолоскипи. Це можна підірвати, врешті-решт. Цим можна щось підпалити, а загасити буде важко! Загалом украй корисна штука це твоє скисле пальне. У наших краях такий скарб не знайдеш удень зі свічкою – давно все розібрали. Нас із тобою закидали запальничками із запасу, а нових узяти ніде!
– Слухай, Книжнику… Я не розумію, навіщо вожді тебе вигнали. Ти ж украй корисний чел… Усі ці премудрості звідки?
Він криво посміхнувся.
– Жартуєш! Я дармоїд! Я не вмію полювати! Я погано бігаю і стріляю. Хіба може бути корисним чел, який читає і не вміє тихо перерізати горлянку…
Книжник став біля стелажів і задер голову вгору. Оброслий довгими білими нитками залізний скелет високих полиць у світлі факела справляв моторошне враження. Чітко війнуло послідом кажанів, якоюсь гниллю, прілим ганчір’ям і солодкуватим, ледь відчутним запахом тління.
– Будемо шукати тут, – повідомив він.
– Що?
– Пліт. Знаєш, що таке пліт із колод?
Білка фиркнула і відразу ж із її каптура пролунало обурене потьохкування Друга.
– Ну, й чудово… А цей не з колод, але теж пліт. Навіть краще.
– Книжнику, та тут усе згнило!
– Тут? – запитав він, змітаючи павутину з краю полиці. – Навряд чи. Та й плоти начебто були не ґумові – ні згнити, ні пересохнути не могли. Тільки шви перевіримо – і все.
Білка зморщила ніс.
– Ну, наприклад, – процідила вона, оцінююче оглянувши стелажі. – Припустімо, пліт ми знайдемо. А що з кіньми робити? Коней доведеться кинути?
– Не обов’язково. Коні плавають.
– Ага. Плавають. Ми будемо не просто мішенню! Ми будемо
