непритомніти при моїй появі».
Додо був хороший. Дуже гарний. Може, тому Айші подобалося мучити його, то наближаючи до себе, то віддаляючи.
– Я вирішила розвіятися зранку, – повідомила жриця, легко, майже не торкнувшись стремена, скочивши в сідло. – Ти не заперечуєш?
Начебто він міг заперечувати!
– Там може бути небезпечно, Айшо, – пробубонів Додо.
Бронежилет був йому дещо замалий.
– Я знаю, – відгукнулася жриця. – Саме тому і їду з тобою, Додо! Ти ж захистиш мене в разі чого?
Додо ледь чутно загарчав, прикладаючи руку до серця.
– От і добре, – посміхнулася Айша, рухаючи мерина з місця. – Веди нас, відважний Додо, веди нас!
Знайти будинок за адресою в місті, де вісімдесят років немає адрес – завдання непросте. Допоміг атлас Книжника, в якому була схематична карта Сіті. Шукана вулиця Рівер-роад на ній була, а от будинку з номером 1448 не було.
– Ми ось тут, – сказав Книжник, тицьнувши пальцем у карту. – Нам ось сюди. Тут промзона, склади… У будь-якому випадку це близько до річки, так що по дорозі.
Коні йшли кроком, небо все рожевішало, і на ньому світанок уже малював хмари.
– Буде жарко, – Білка подивилася вгору і Друг, скориставшись моментом, вискочив з каптура і теж дивився на небо, сидячи на її плечі.
Над ними вже кружляли мартлети, що вийшли на ранкове полювання, і ковзали на кривих крилах у потоках повітря, вишукуючи здобич.
Деякий час вони їхали мовчки, поглядаючи на всі боки. Трава і мох, якими рясно поросли тутешні мостові, скрадували тупіт копит, тому пересувалися вершники практично безшумно і досить швидко. І коли сонце з’явилося крізь оброслі плющем будинки просто перед ними, Білка і Книжник перебували більш ніж за три милі від місця, де ночували.
Житлові будинки скінчилися, вони в’їхали в промзону.
Тут тяглися до річки довгі кишки колишніх вергаузів, залишки якихось невеликих заводів, за якими вже неможливо було визначити, що саме тут вироблялося, незрозумілі рвані трубопроводи з темного старого тонкого металу висіли шматками на віадуках зі старого каменю – залишки труб ковалів не цікавили: цей метал не кувався, у тиглях – горів.
Пташні стало в рази менше, зате шум річки тепер вчувався чітко, і в повітрі з’явилися граціозні ігрети, які заходили на посадку в бік сонця. На кількох дивом уцілілих стовпах виднілися волохаті шапки гнізд сторків.
Ще за п’ять хвилин ходьби вони нарешті опинилися на березі.
Річка текла перед ними – широка, спокійна біля берегів і стрімка, зі скипаючою піною посередині. Вода в ній була чистою, прозорою, коні відразу почали фиркати – їм хотілося пити.
Колись річка була набагато ширшою, але греблі давно звалилися, і тепер потік повернувся в початкове русло, як було до людини. По берегах височіли залишки пірсів, частина яких давно обсипалася з різних причин, лежали остови величезних річкових човнів, що служили
