можна.
– І ти хочеш, щоб я повірив у цю нісенітницю, парковий?
– Я хочу, щоб ти пішов із нами і переконався сам.
Різаний дивився на нього зверху вниз неприємним холодним поглядом.
– Ти кличеш мене ловити твоїх утікачів?
– Це не втікачі, бро. Це шанс жити вічно.
Різаний неприязно посміхнувся.
– Не можна жити вічно.
– Але можна жити дуже довго. Три життя. Чотири. Це майже вічно, Різаний. Для нас це вічність.
Різаний подумав, а потім кивнув.
– Тобі потрібні бійці.
– Ну, звичайно, – погодився Бігун. – Я кличу тебе не тому, що тебе люблю. Просто з твоїми челами, кіньми і ган-карами ми зможемо зробити більше, ніж без них.
– І я зможу обдурити Нещадного?
– Або ми обидва зможемо, або обидва програємо – як пощастить.
– Якщо це підстава, парковий, то я відберу у тебе не зброю, не людей, я відберу у тебе життя…
– Домовилися, – кивнув Бігун. – У мене на плечі відзначено сімнадцять зим, Різаний. І якщо я промахнусь, то мене покараєш не ти – Нещадний. Сам подумай, хто з вас страшніший?
Будинки нависали над вулицями в прямому і переносному сенсі. Обплетені зеленню величезні куби, похилені паралелепіпеди, дивні іржаві конструкції, немов побудовані спеціально, щоб дати опору лозі і паросткам плюща і винограду.
На деяких вулицях уже піднявся ліс, причому немолодий – густий, з підліском, такі вулиці вони об’їжджали.
Навколо було справжнє пташине царство, повітря буквально тремтіло від криків пернатої живності, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосів у Даунтауні за околицями стежив спостерігач, то зграї птахів, що злітали в повітря, чітко позначали їх шлях.
Утішало одне – темніло, а темніло в Сіті зовсім не так, як на Пустках.
Небо над колишніми будинками було ще світлим, блакитним із додаванням рожевого, а на вулицях уже густішала пітьма, і в міру того як вона наступала, пташиний гомін ставав тихішим, пернаті пірнали в зелень – за нею ховалися порожні отвори вікон – і зникали.
– Треба буде забратися звідси до ранку, – сказала Білка, дивлячись на довгокрилі силуети, що мелькали над ними. – Тільки ледачий не зрозумів, що тут хтось є…
Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сіті. Зараз вони були на північній околиці міста. Тут не зводили висотних будівель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинків явно ніколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лівіше. Вони їхали по самому кордоні промзони. Праворуч іноді виникали руїни заводських корпусів, напівзгнилі, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кілька блоків, парканів.
– Скоро доведеться шукати місце для ночівлі, – попередила Білка. – Ще трохи, і тут буде хоч око виколи…
– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.
– Дивись, де буде багато сухої
