її того дня у храм. Певно, дійшла до краю. Того, за яким – прірва. Буває, наближаєшся до нього і є ризик упасти, провалитися, скотитись у безодню, що дихає холодом безкінечності. Саме тоді, коли там опиняєшся, – на краю, – може ввімкнутися система автозбереження. Це як у комп’ютері: коли виникає загроза несправності, спершу вмикається функція автозбереження, по тому – перезавантаження. Ця холодна нежива машина намагається самотужки впоратися з проблемою. Подібно буває і в людини. Коли психіка не здатна подолати розпач, підсвідомість застосовує функцію «автозбереження», по тому – «перезапуск», не чекаючи вказівок свідомості. Свідомість бо не здатна прийняти якесь рішення, коли вона «на грані». Відтак людина мимоволі починає чинити так, як не вчиняла дотепер, іти шляхами, котрими не ходила, притягуючи до себе всілякі рятівні несподіванки. Анна, наближаючись до критичних станів, зазвичай шукала розради, телефонуючи подругам, чи бодай забігала в якусь із улюблених кав’ярень або кнайп, щоб хоч трішки відволіктись… А тут… певно, справді той випадок, коли тілом керує підсвідомість. Не була глибоко віруючою, рідко заходила до храму. Тож утрапивши, сама собі здивувалась.
У храмі владувала тиша. Однак тиша незвичайна – урочиста, витончена, мовби в повітрі натягнені незримі струни, що легко зачіпались найменшим, ледь чутним шурхотом чи порухом. Увійшовши, усім єством відчула, як ті струни напнулися, готуючись до того, що будь-якої миті зреагують на порух і оживуть, розтинаючи тишу лунким звуком. Обережно ступаючи, таки чула ледь уловиме бриніння тих невидимих струн. Легка напівтемрява, похмурі художні розписи на стінах, оригінально вирізьблена дерев’яна стеля, видовжене склепіння куполу – усе те створювало неймовірну атмосферу середньовічної таємничості.
Коли луна від кроків розчинилась у тиші, слух вихопив із неї приглушений чоловічий голос. У храмі була ще одна жінка, котра нишком сиділа на лаві, й хлопчина з наплічником та фотоапаратом у руках, що уважно розглядав фреску, – очевидно, турист. Однак голос долинав віддалік – із закутка, огорненого легкою напівтемрявою.
– …простіть, отче, не можу… – голос уже став чутним.
Високий літній чоловік зринув із напівтемряви, стривожено озирнувся й поволі пішов до виходу.
– …думав, буде легше… Певно, таки не готовий. Знов не готовий… – бурмотів уже радше собі, аніж до священика, до котрого звертався хвилю тому.
Анна схилила голову. Чомусь стало ніяково. Мовби стала мимовільним свідком того, чого негоже було бачити чи чути.
– Ти?.. Ти… тут?.. О, Господи… – почула поряд із собою й підвела голову.
Очі чоловіка були жадібно увіп’яті в її лице. Він дивився на неї так, наче добре її знав… наче давно-давно не бачив, що навіть пам’ять стерла її достеменні обриси, не зумівши, однак, вирвати із серця… і так шалено-шалено скучив, аж до болю, постійно ниючого й незагойного… і тепер, побачивши знову, – нарешті, уже й не сподіваючись… – так неймовірно-невимовно тішився, аж ув очах його спалахнув щасливий вогник, що згаснув тоді, давно-давно, коли вона щезнула, розчинилась у часі, і який (і лиш він) здатен угамувати
