про те на весь світ од внутрішнього наповнення, навіть переповнення! Але водночас не хочеться тим ділитися ні з ким, прагнеш зберегти його від сторонніх. Бо це щось таке сокровенне й інтимне… ота ніжність, тремтіння душі…
Так тривало майже рік, а потім… Потім вона зненацька щезнула. Й ніхто не міг пояснити мені, де ж вона! Ба більше! Мене взагалі не розуміли…
Спершу спитав у батьків. Мама здивовано глипнула на мене:
– Йванку, яка дівчина, йой? У наших сусідів немає й ніколи не було дочки! Звідки ти то взяв?
– Як то «не було»?! Та ж певно, що була! Її звати Анна! Вона моя подруга!
– Анна? Яка ще Анна… – замислено відповіла мама, занепокоєно розглядаючи мене, й зрештою зітхнула: – Синку, ти перевтомився. Певно, та наука тобі дається важко. Ти себе перенавантажуєш… Стільки тих книжок читаєш безперестанку. Зупинися трішки, перепочинь. Усе налагодиться…
Батько сидів за столом і здивовано-збентеженим поглядом позиркував то на мене, то на матір з-за розгорнутої газети, котру тримав у руках.
Мене це шокувало. Вони насміхаються з мене? Дивні собі жарти! Чи знущаються? Але ні… не схоже. Їхнє спантеличення виглядало щирим. Але ж не міг я зустрічатися й покохати неіснуючу дівчину?! Не міг! Я ж не схиблений якийсь!
Вискочив із квартири, подзвонив у її двері, чого ніколи не робив дотепер через нашу з нею домовленість. Відчинив чоловік, якого я вважав її батьком, зустрічаючи іноді у під’їзді.
– Доброго дня! Мені потрібно поговорити з Анною, – стискаючи в кулаки спітнілі руки, промовив я.
– З… з Анною? Якою Анною? – здивовано підняв брови чоловік.
Та вони що, зговорилися поміж собою? Що ж це?!
– З Анною, вашою дочкою.
Сусід із непідробним подивом дивився на мене й мовчав. Очевидно, не знав, що відповісти.
– Де вона? Де Анна? Вона поїхала кудись, чи що? – не вгавав я.
– Перепрошаю, юначе, але я не второпаю, про що ви. У мене немає дочки. Ніякої Анни тут немає і не було. Ви щось наплутали.
– Ні. Ні-ні-ні! Не кажіть мені цього! Я хочу побачити Анну! Мені мусово її побачити! – мій голос сходив на крик.
Я здійняв ґвалт, і якби не мої батьки, що вийшли до нас, то й не знаю, чим би та балачка скінчилася. Певно, сусід звернувся б до міліції. Мама забрала мене, а тато лишився вибачатися за мою кепську поведінку.
Але заспокоїтись я таки не зміг… Мене змушені були «показати» лікарям. Вони всі вирішили, що я збожеволів. Але ж я знав, що це не так! Я не міг вигадати Анну. Не міг. Вона – була! Я це точно знав! Зрештою мене поклали до Кульпаркова [5], і на якийсь час я просто випав із життя. Мене «не було» рік. І він для мене минув, як день. Я був вражений, коли отямився й мені «повідомили» дату. Минув рівно рік від того часу, коли я її втратив. Рік! А здавалося, що я лише день міркував про свою втрату. Не міг утямити, осягнути, прийняти…
Життя поволі входило у звичне русло. Мене відновили в університеті,
Так львів’яни називають психіатричну лікарню, розташовану на вулиці Кульпарківскій у Львові.
