направду злившись із тими каменями, що навалювалися на нього невблаганно. Тільки очі лишались живими – вони, здавалося, ще більше розширились і незмигно дивилися на неї. Анна не могла второпати, чи дійшло до чоловіка значення її слів, чи він зрозумів її. Вона ледве дихала й боялася ворухнутись. Здавалося, скажи вона ще бодай слово, і камінь, на який обернувся цей чоловік, розсиплеться попелом, розвіється.
Так вони стояли. Мовчки. Дивлячись одне на одного. Вона – в надії, що він зараз оговтається й перепросить за те, що помилився. Він – шокований тим, що нарешті – о, нарешті! – Господь почув його молитви й повернув йому Її, та вмить забирає знову, як же так?!
Крізь тишу – таку саму врочисту й благодатну, однак тремку, якою за час їхнього мовчання знову наповнився храм, – почувся легкий шум. То відчинилися двері й усередину ввійшли люди. Мимоволі обернулась. Чергові туристи, а з ними – жінка-екскурсовод, що стиха заговорила:
– …Вірменський собор належить до світової спадщини ЮНЕСКО. Це єдиний храм Вірменської апостольської церкви в Західній Україні…
Чоловік раптом осмикнувся. Здригнувся. Закліпав очима й зрештою отямився. Подивився на Анну інакше.
Тієї миті похмурість храму розбавило світло. Анна полегшено зітхнула й спробувала всміхнутись. На лице її раптом упав промінь світла, що втрапив згори, крізь вітражі. Підвела голову й усміхнулась – промінь лоскотав її лице. Такий чудернацький нині день – то хмурніє, дощить, то зненацька розступаються хмари й крізь них прозирає сонце. По тому знов дощить і знов – сонце! Такі дні випадають рідко…
– …ви можете спостерігати дивовижне світлове видовище! Промені сонця падають у храм крізь один із вітражів! До речі, про вітражі… – жінка-екскурсовод провадила гучніше, аби не загубитись у збентежених голосах: очевидно, проміння справило на гурт туристів сильне враження.
Утім, для Анни й цього дивного – чи то пак дивовижного – чоловіка голоси поволі стихали, а потім і взагалі розчинились у тиші. Мовби нікого не стало, крім них. Ось вона, що підставила лице промінню, й він, що захоплено дивився на те, направду благословенне видиво. Нестримно тішився. Широко всміхався.
– Господи, яке ж ДИВО! – вихопилось у нього.
Вона розплющила очі й, примружившись, поглянула на чоловіка.
– Справді диво, – всміхнулась. – Ніколи не втрапляла в проміння у храмі. Відчуття… дивні. Себто дивовижні.
– Здається, я повівся з вами некоректно. Мушу вибачитись.
– Що ви! Усе гаразд, не вибачайтеся…
– Ви… ви схожі… ні. Ви – просто копія моєї… моєї коханої. Мого кохання. Втраченого. Але незабутнього… – чоловік усе ще не міг угамувати хвилювання.
– Я здогадалась… Мені прикро, що збудила у вас такі спомини…
– О, я такий щасливий, що пережив і все ще переживаю усі ці відчуття! Це справді дивовижно! Я неймовірно вдячний вам за це!
Вона продовжувала
