куди ж вона могла щезнути? Як таке можливо? Невже то була якась змова?!
– Змова… Ви втрапили в «яблучко»! Саме на тій думці я й зупинився, коли мої пошуки ні до чого не привели… А шукав я її довго, дуже довго, одразу після того, як вийшов з лікарні. Але пошуки не давали нічогісінько! Розумієте… ми ж берегли наші стосунки у таємниці, спільних знайомих не мали. Тому я не зміг її знайти… О, я тоді всіляко розмислював… Навіть підпустив думку, що мною оволоділа якась несамовита, шалена ілюзія… Та швидко тієї думки позбувся. І зрештою вирішив, що то була таки змова. Що батьки Анни, помітивши нас разом, просто відвезли її хтозна-куди. А щоб у мене не виникало зайвих питань, вирішили вигадати отаку бздуру. Ніби дівчини просто не було. Інакше я продовжував би її шукати і завдавати всім клопоту… Хоча навіщо такі цирки робити, я не міг уторопати. Як і того, чому вони противилися нашим стосункам. Але інших пояснень не знаходив… Та й зі своїми батьками через те взаємини стали доволі напруженими. Я не міг осягнути, як вони на таку змову пішли! Не міг їм того пробачити. Хоч вони клялися, що ніякої змови не було, що ніякої дівчини не існувало, що я все те вигадав… Вони були невблаганні… Та я не відходив од своєї віри. Від свого кохання… Ну не міг, не міг я нафантазувати собі рік наших стосунків і повноцінно їх прожити! Вони були реальними! Вона була реальною!.. Пізніше, коли з’явилися на світ мої сини, я нарешті прийняв ту втрату. Прийняв і – просто продовжую кохати. Анна для мене є. Вона позачасова. Єдина і вічна…
– Дивовижно… І ви… ви такий дивовижний, пане Іване!..
– Знаєте, Анно… Це ви дивовижна! І нині послана мені для того, аби я знав, що не божевільний. Уявляєте? Ви – копія моєї Анни… звати вас Анна, і ви були осяяні світлом, як і моя Анна, у храмі, який ми з нею любили… О, все це дивовижно, дивовижно! – Він дивився на неї й усміхався, в очах палав вогник. – А для чого я вам був посланий? Ще не знаю. Зараз з’ясуємо. Діліться своєю історією!
– О… моя історія на тлі вашої виглядає якоюсь нікчемною й порожньою…
– Не буває порожніх історій, коли ними ділиться душа.
– Повірте… я відчуваю себе повною дурепою!
– Не говоріть так про себе. Ніколи і нікому. Чуєте?
– Та як же ж іще назвати, коли воно так є… Ви розповіли історію такого кохання… справжнього… Я пережила її з вами, відчула її! Це просто фантастично! І тепер… я зрозуміла, що той, через кого проливала сльози, хто штовхнув мене на край прірви… він просто мене не кохав. Я нарешті це втямила… і… він не вартий навіть того, щоб згадувати його… Та серцю не накажеш… Воно болить… так сильно, наче хтось уп’яв у нього ножа…
– Анно, ось від такого псевдопочуття зцілитися дуже навіть реально! Бо справжнє кохання – це цілковита взаємність. Це коли одне серце на двох! Коли воно пульсує одним ритмом, одним подихом, доторком, тремтінням – геть усім! Коли ж взаємності немає, коли один кохає, а інший тим лише користується чи зневажає, то…
