«Ботан», яке кидали майже щодня у спину. Проте найбільше допікало прізвисько «Ангелик», припечатане колись однокласницею через моє світле кучеряве волосся.
Супермаркет був зовсім поруч із гімназією, усього за п’ять хвилин нешвидкої ходи. Щойно ми рушили, як здійнявся вітер. Його раптові пориви зносили з дерев сніг і кидали просто в обличчя. За хвилину-дві на небі з’явилися темні хмари і здійнялася справжня хурделиця, з тих, які бувають раз чи двічі на зиму. Хідник після нічного снігопаду ледь прогорнули, коли його почало засипати наново. Ми зі Славком брели в глибокому снігу, мов два самотні верблюди барханами, залишаючи після себе цілі борозни. Здавалося, хтось невидимий став на заваді нашим планам, проте ми не зауважили цього знаку чи попередження.
Те, що відбулося в супермаркеті, пригадую, мов крізь сон. Звуки, запахи, відчуття і думки – усе злилося в одну картинку, де годі відділити якийсь конкретний спогад чи емоцію. Пам’ятаю лише, що серце калатало так, що, здавалося, ось-ось виплигне з грудей…
– Ну, все… працюємо… На раз – два – три… – Славко ввімкнув айфон і наблизив до свого обличчя. – Малята, у прямому ефірі дядя Слава. Зараз дядя Слава зі своїм корефаном замутить крутий челендж! Будьте з нами і не перемикайтеся!
Скляні двері супермаркету розчахнулися перед нами зі зловісним шипінням. У самому магазині було майже порожньо, лише кілька пенсіонерок котили металеві возики між рядами харчів, видивляючись різні акції до Різдва. Ми зайшли до ряду з солодощами, де все було завалено новорічними подарунками. Славко заховався за гіркою паперових коробок із солодощами і непомітно всунув кілька шоколадок у велику кишеню куртки. Із верхньої, нагрудної кишеньки стирчав його айфон, зловісно світячи своїм сферичним оком.
– Тепер ти…
Я відчув, що мені стає неймовірно парко. Трохи розстібнув блискавку своєї куртки і теж, немов ненароком, всунув дві жуйки за пазуху. Мені здалося, що Славковий айфон вдоволено свиснув, транслюючи в Інтернет і мій «сміливий учинок».
– Чел, ми круті… – знову зашепотів Славко. – Тепер до виходу. На ось, – він пхнув мені до рук шоколадний батончик, а собі взяв пачку вафель. – Заплатимо за це.
Коли ми підійшли до каси, якась бабця розраховувалася за половинку хлібця, викладаючи на пластикове блюдечко все нові й нові копійки. Це неабияк дратувало огрядну кралю-касирку.
– Пакет треба? – краля намагалася не дивитися на нас, воліючи чимшвидше позбутися копійчаних покупців.
– Ні… у нас тільки вафлі й батончик… – підморгнув мені Славко, упевнено простягаючи стогривневу купюру. Проте щойно він заховав гаманець із рештою до наплічника, як дорогу нам заступив дебелий охоронець у синій формі.
– Хлопці, ви вже розрахувалися?
Зависла липка тиша. Я мовби задерев’янів, утративши заодно й дар мови. Славко теж мовчав, лише швидким рухом вимкнув мобільний і заховав його в кишеню.
– Можна подивитися
