погрожуючи, що завтра «всю зміну цього грьобаного супермаркету звільнять». Здавалося, Славкові слова справили враження. Запала тиша. Старший охоронець зробив знак підлеглим і потягся до мобільного.
– Алло, Мартусю, маю сенсаційний матеріал для вашого телеканалу. Син самого Поповича щойно нас пограбував… Так, маю запис пригоди… Заплатите як за сенсацію? Тоді зараз перекину тобі на імейл. І чекаю на групу з журналісткою!
До кінця того дня ми зі Славком стали справжніми зірками Інтернету й телебачення. Не було такого новинного телеканалу в Україні, який би не показував нас щогодини в усій красі. Спершу транслювали наші фото на весь екран, потім крутили нашвидку змонтований ролик, де ми спершу цупимо жвачки і шоколадки, а потім Славко ще й прихоплює «Хенесі». Утім, справжній треш починався в кімнаті охорони, коли лунали Славкові матюки й погрози…
Знайомий із дитинства світ рухнув і притиснув мене своїми уламками. Із гордості школи й улюбленця вчителів я враз перетворився на покидька, який ошукав їхню довіру. Провинний янгол, що упав на самісіньке дно пекла в переддень Різдва. Більше за все на світі я би хотів відмотати час назад і назавжди стерти ту страшну, фатальну подію з мого життя, але навіть найвидатніший письменник-фантаст був безсилий допомогти мені втілити це бажання. Я мав сповна спожити плоди свого дурного розуму і навіть боявся уявити, як житиму далі.
Мати весь час плакала, батько ж замкнувся в собі й мовчав. Якби він нагримав на мене, дав потиличника, відібрав мобільний – мені було б легше. Але він мовчав і думав щось своє. Ніби беручи приклад із батька, я теж пірнув під власноруч змайстрований панцир, під який нікому не було доступу.
Надійшов Святвечір. Ми сиділи втрьох за столом, що на ньому були дванадцять традиційних страв, і вдавали, наче свято завітало й до нашої оселі. Ялинка, прикрашена мамою, незворушно поблискувала вогниками, ніби в минулі роки, коли празник був щирим і радісним. Батьки дивилися телевізор, я колупався виделкою в тарілці. Добігав кінця випуск новин, аж раптом на екрані з’явилося знайоме обличчя. Батьки напружилися, я також витріщився на пласке зображення, бо це було пещене обличчя депутата Поповича, Славкового татка. Відверто кажучи, я бачив його «вживу» лише кілька разів у початковій школі, проте відразу впізнав, бо його портрет періодично з’являвся на білбордах міста перед черговими виборами.
– У нашій святковій студії спеціальний гість Ігор Попович… – дикторка блиснула окулярами в бік депутата, і камера, мов за командою, вихопила обличчя «спеціального гостя».
– Шановні співгромадяни! Сьогодні, у переддень великого свята…
Я був переконаний, що зараз розпочнеться порожнє пашталакання, але депутат Попович здивував усіх, бо несподівано скорчив скорботну міну і вибачився… Я вдруге витріщився на плаский екран. Депутат Попович щиро, зі сльозами на очах просив вибачення у громади за вчинок свого сина.
– Я справді мало приділяв уваги вихованню сина, надто переймався громадською
