дід Євген, якого мусиш пам’ятати, був старшим із трьох дітей прадіда Романа. Дуже добре вчився і мав, як і ти, особливий нахил до точних наук. Тож його батьки сподівалися, що й він свого часу стане професором. Євген навчався у Львівській академічній гімназії, що була тоді у складі Львівської політехніки. До того ж там за спеціальним дозволом цісаря вчили дітей українською.
Наближалося Різдво 1937-го року. У Львові тоді були дуже непевні часи. Загроза відчувалася звідусіль, тривожні звістки надходили і зі Сходу, і з Заходу. Ти, певно, добре тямиш, про що я. Проте підлітки живуть у своєму особливому світі… Можеш мені навіть не заперечувати – підростеш і зрозумієш… Євген був таким самим безжурним підлітком, як і ти у твої сімнадцять, хіба був на рік старшим. Весною мав складати матуру. Напевно, він і його товариш Ян, або Яньо, як його тоді кликали, почувалися вже вільними і дорослими людьми. Їхні ж викладачі мали іншу думку. Особливо напосідався на учнів Платон Глушинський, професор німецької мови. Сам він був із невеличкого Борщіва, усього в житті досягнув самотужки. Можливо, був людиною непоганою, водночас мав одну прикру, як на думку Євгена, рису. Юний Євген писав про нього в щоденнику, що «вчитель німецької мови Платон Глушинський любить лише селян». Мовляв, коли на гімназійному коридорі з’являється селянин, професор зараз же підходить, довго трясе йому руку, розмовляє дружньо й ласкаво. Селянські ж сини, які живуть у Львові на «станціях», тобто на кватирах у львівських міщан, мають у професора Глушинського один спеціальний привілей: коли до такого учня приїжджають із відвідинами батьки з села, – він звільнений того дня від обов’язку готуватися вдома до лекції з німецької мови. Отож, Євген і Яньо подумали, що це несправедливо, і кілька разів, не вивчивши урок із німецької, збрехали Глушинському, що до них приїздили батьки з села, хоча обоє були львів’янами. День, коли професор дізнався правду, таки настав. Глушинський домігся суворого покарання для юних грішників – ішлося про неатестацію з німецької, а це загрожувало тим, що матуру могли посунути на рік…
Яньо жив із батьками на Личакові. Його тато був простим крамарем, мав невеличку бакалійну крамничку. Родина ледве зводила кінці з кінцями, водночас батько мріяв, що син вивчиться на лікаря і заживе панським життям, тому й відривав останні копійки, щоб оплатити Янове навчання. Але хлопець більше цікавився життям батярів [6], яких бачив щодня на Личакові, ніж власним майбутнім. Ти ж, певно, чув про батярів? Це були такі собі модні львівські тусовщики, якщо говорити сучасною мовою, день для яких не минав без веселої витівки. Батярі сходилися на пляці Святого Антонія, де нині Винниківський базар. Там вони обговорювали і планували парубоцькі забави та витівки, по-їхньому – «ґєци». Частенько траплялося таке: батяр заходив у першу-ліпшу ресторацію і замовляв присутнім пиво. Усі його здоровили, а він тим часом непомітно вислизав і йшов собі додому. Відтак кожен із почастованих мусив самотужки заплатити за випите пиво, хоч, може, і не планував його собі замовляти. А батяр сміявся і хвалився товаришам гарною
Львівські бáтяри – унікальна львівська субкультура, що існувала з середини ХІХ століття до середини ХХ століття. Назва «батяр», імовірно, виникла від угорського «betyar», що означає особу, яка має дивні погляди і робить непередбачувані вчинки; авантюриста, гульвісу.
