заливає мені обличчя, бо великий палець на правій нозі зрадливо вистромився в дірку, що протерлася на цілій ще зранку шкарпетці.
– О, Сергійку, ти вже вдома? – мама теж вийшла в коридор. – Знайомся, це – Лейла, моя нова учениця. Можеш, до речі, подати їй куртку з вішака? Будь чемним!
Ніби не своїми, а позиченими руками я зняв із вішака щось рожеве і, мов остання незграба, став насовувати легесеньку куртку на вже простягнуті Лейлині рученята. Переді мною на хвильку мелькнули великі чорні очі й білозуба посмішка – капосне дівчисько явно глузувало з мене через ту трикляту шкарпетку. Не дочекавшись, доки Лейла попрощається, я рвонув до своєї кімнати і захряснув за собою двері.
– Сергію… Можна? – у дверях стояла мама. – Сину, що це було?.. Лейла – переселенка з Криму. Її родина переїхала до Львова цієї весни, після окупації півострова. Що вона подумає про нашу родину? Що це за вибрики?
– А мені пофіг! – тієї миті я відчував лише злість.
Напевно, я ще наговорив би купу недобрих і недоречних слів, але мама дипломатично запитала, чи я буду вечеряти, і, отримавши ствердну відповідь, пішла на кухню.
Наступного дня я побачив Лейлу в нашій гімназії. Вона самотньо стояла біля кабінету, ще зачиненому на час перерви. Біля вікна щебетали дівчата з її 11-б, вона ж одиноко стовбичила метрів за п’ять, зависнувши в телефоні. Не треба бути вельми мудрим, щоб збагнути ситуацію: гоноровий 11-б не прийняв Лейлу. Скидалося на те, що дівки з її класу навмисне ігнорили її.
– Привіт, Сергію! – Лейлині очиська на півобличчя пропекли мене наскрізь, і я знагла відчув, як червона барва знову заливає моє лице.
Лейла трималася за лямки розцяцькованого наплічника і цілком щиро всміхалася мені. Я буркнув щось невиразне у відповідь і побіг далі коридором, примудрившись наскочити на шмаркачок із початкових класів, які тулили до стіни білі, вирізані з паперу сніжинки.
– Альо, малявки! Ви що, страх втратили? Якого милого взагалі сюди приперлися? – замість вибачення я почав лаятись, а шмаркачки заходилися виправдовуватися і пояснювати, що їх прислала завучка прикрашати наш поверх до Різдвяних свят.
– Ти що, знаєш Лейлу? – здивовано спитав Славко, відволікши мене від неприємного діалогу з малолітками.
– Ну…
Чесно кажучи, я не мав жодного бажання щось йому пояснювати, бо для цього довелося б згадувати про мамине репетиторство. Зрештою, нащо йому, депутатському синкові, знати, як і чим заробляють на життя прості люди?
– Лейла – моя сусідка… – раптом ошелешив мене Славко. – Живуть у тому рожевому котеджі, ну, знаєш, зліва від нас, що продавався. Її батя – крутяк, точно! Такий там нехілий ремонт забабахав. Прикинь?
Я добре знав сусідню з моєю вулицю Глінки, де жив Славко, тож відразу зрозумів, де замешкала Лейла. Зізнаюся, що був заскочений цим фактом, бо в моєму уявленні переселенці були такими собі втікачами у шльопках.
