і відставив убік. Вкотре подивився у вікно – там усе ще дощило, відчайдушно вдарялись об скло дрібні краплини – й поволі заговорив:
– Львів тоді був іншим… Справжнім, розумієте? Не таким, як тепер. Нині – утрачений Львів… Часом погляну довкола – серце крається. Та що там казати! – Він замовк на якийсь час, мовби занурюючись у свою історію, котрою волів поділитися. – Якось за сніданком мама, накидаючи в тарілки страву, повідомила новину: в сусідній квартирі поселилась якась родина. На ту новину я не зреагував. Бо що мені, юному й заглибленому у власний світ безтурботних клопотів, до нових сусідів? Нічогісінько! Ну, щодо безтурботності, то я вже перегнув. Звісно, турботи були. Тоді навчався на третьому курсі університету Франка, на історичному, і майже весь час присвячував науці. Багато читав, та й досі читаю…
Словом, того-таки дня, надвечір, повертаючись додому, піднімався сходами нагору й на майданчику помітив дівчину. Вона сиділа просто на сходині, підперши долонями підборіддя, й дивилася собі під ноги. Я трохи розгубився, бо… чого б оце так сидіти на сходах? Думав пройти повз, але не стримався, таки зачепив:
– Привіт! Ти чого тут сидиш?
– Хочу – то й си´джу!
Те, як вона відрізала, мені не сподобалось. Якесь незрозуміле дівчисько взялося тут бозна-звідки та ще й таке нечемне! Звісно, я здогадався, що то дочка нових сусідів. Але чого тут сидить? Ключі загубила, чи що? Можна було б допомогти чи ще щось розпитати, але її різкість мене зупинила.
– То й сиди! – і собі відрубав та й пішов до себе у квартиру.
Проте думки про неї весь час роїлись у моїй голові. Ходив кімнатою й чув оте її: «хочу – то й си´джу!» Вона навіть не глянула на мене! Зачепило мене те добряче. Я не міг ні на чому зосередитись, ні на навчанні, ні на читанні, навіть музики не хотілося слухати. Але потім таки вспокоївся й зайнявся наукою: мусив підготувати курсову.
Наступного дня перетнувся з нею на подвір’ї. Вона сиділа на лавці й читала книжку. Закортіло до неї заговорити. І хоча з минулою розмовою у нас не склалося й побоювався знову напоротися на різкість з її боку, проте внутрішній голос наполягав, аби я підійшов і заговорив. Не міг пояснити собі того наполягання, воно було доволі дивним, бо особливого досвіду спілкування з дівчатами я тоді ще не мав. Якась непояснима сила тягнула мене до дівчини.
А день тоді був чудернацький! Похмурий, лише зрідка сонце прозирало крізь хмари… от як сьогодні… Наближаючись, помітив, як на її лице втрапив промінь – мовби на Небесах хтось дражнився, пускаючи сонячного зайчика. То був наче знак! Знак Згори. Дівчина відклала книжку й підставила своє лице тому променю. Заплющила очі, всміхнулася так чарівно. О… яке ж то дивовижне, благословенне видиво було! Юна дівчина в білій сукенці, русяве волосся, заплетене в косу, і підставлене сонцю лице! У ті хвилини була схожа на Янгола! Миле створіння… Певно, саме тоді я в неї й закохався.
– Мила панночко, доброго дня! Дозвольте висловити вам моє шанування! –
