Невже її ще й звуть так само, як і його кохану? Не може того бути! Та негоже було розпитувати. Захоче – розповість сам.
Вільним виявився лише один столик. Чоловік замовив по філіжанці кави й по чарці вишневої наливки. Затишна атмосфера, легкий гамір і густий запах смажених кавових зерен трішки висмикнули із того дивного стану, в якому обоє перебували.
– Я піднімаю сю чарку за чарівну панянку! Хай вам буде добре!
– А я свою чарку піднімаю за вас… пане Іване! Хай все у вас складається якнайкраще!
Почаркувались. Він перехилив і швидко спорожнив свою, відтак приступив до кави. Вона ж неспішно смакувала густим солодким напоєм.
– Розкажіть свою історію. У ваших очах причаївся біль, – проказав чоловік, поставив філіжанку на блюдце й уважно подивився їй у вічі. Він був уже не тим, яким бачила його у храмі, розгубленим і захопленим. Перед нею сидів поважний чоловік, міцно огорнений аурою шляхетності й благородства. Вкрите зморшками ретельно поголене лице було світлим і відкритим. Таким можна довіряти, і це відчутно одразу. – Я бачу сумнів і вагання у вашому погляді. Не бентежтеся, – знову всміхнувся. – Можу лише уявити, як вас налякав у храмі. Старигань стратив глузд, схибився, побачивши своє загублене кохання. О, розумію вас! Але боятись нема чого, повірте… Так потрібно було, щоб ми з вами зустрілися, перетнулись у тому храмі, осяялись сонячним світлом, що зненацька спалахнуло серед похмурого дощового дня… Може, ми з вами вип’ємо кави, поговоримо й розійдемося в різні боки. Ніколи більше не побачимось. Але зараз ми тут. Отже, так було треба. Довірмося випадку й обміняймося нашими історіями. Принаймні свою я хочу вам повідати. Дуже. Йшов до сповіді, але не зміг… Укотре не наважився. Непросто мені це… Розумієте, той храм для мене особливий… Він вабив нас із коханою своєю таємничістю. Не раз ми приходили до нього, аби помилуватись, торкнутися до його таїни… Тому спогади про кохану накочуються у ньому надто виразно. Дуже люблю туди приходити, занурюватись у спомини, медитувати… А віднедавна вирішив піти до сповіді. Кілька разів намагався, але так і не зміг. А тут раптом ви… І скажете: звичайний збіг, випадковість? О, ні… Нічого просто так не відбувається! Усе має певний сенс, геть усе… – говорив і уважно дивився на неї.
Із кожним реченням усе більше її проймав. Хотілося розповісти йому все. Довіритися. Їхні шляхи справді можуть уже не перетнутись, а незнайомцям легше відкривати душу… Хоча можуть і друзями стати. Хтозна. О, так, вона розповість йому. Усе розповість. Як наблизилась до краю, як біль і страждання невблаганно затоплюють єство, і як боїться вона не виборсатись із цього чергового пекла розчарування й спустошення. Однак продовжувала мовчати. Відчувала, як запита гарячою кавою наливка трішки вдарила в голову. Затишок кав’ярні розчинив у собі вільготність, єство геть розімліло.
– Певно, доведеться мені першому сповідатись вам, – усміхнувся чоловік. Він допив каву, відсунув убік блюдце з філіжанкою й обіперся ліктями на стіл. Глянув у вікно, ковзнув поглядом довкола й знов пильно подивився на неї. – Гаразд. Отже… так, ви правильно відчули. Її теж звуть… звали… Анною.
