style="font-size:15px;"> Усміхнулась, уявивши собі те Диво. Ось вона йде вуличкою і десь – можливо, неподалік чи навіть поряд – іде Він. Він шукає її…
– Дочекаюсь…
– Ваші шляхи неодмінно перетнуться, повірте. Це станеться несподівано, випадково, коли й не чекатимете. Ось тоді згадаєте мене й усміхнетесь.
– Я вам вірю…
Раптом відчула, як по обличчю ковзнув промінь світла. Здивовано подивилась на чоловіка. Він теж помітив світло на ній. Поглянули обоє у небо. Крізь крихітний просвіт поміж важких сивих хмар просочився єдиний сонячний промінь. І втрапив прямісінько на її лице!
– Ось! Видите? Це – знак! – радісно всміхнувся чоловік. – Доказ того, що дива існують! Аби не сумнівались! Тримайте його в собі, те світло… Носіть у серці, зберігайте усмішкою. Воно освічуватиме вам шлях до Нього.
– Так, неодмінно… – відказала, тим часом непомітно вщипнувши себе за зап’ясток: невже усе це справді відбувається?..
Таки направду нереальний нині видався день. Дивовижний… Анна стояла посеред вулички й дивилась услід постаті пана Івана, що віддалялася і скоро щезла за рогом кам’яниці. Який винятковий чоловік! Таких, напевно, нині не існує… Цілковито щирий, зворушливий, справжній. Усе життя кохає одну жінку – ну хіба так буває? Нізащо не повірила б, якби їй хтось таку історію повідав. Але йому вона вірить. Кохання, про яке розповідав, світилось у його очах таким відвертим, незгасним вогником!
Поволі пішла вуличкою. Дивилася під ноги. Вільготно так… Знову з неба закрапотіли поодинокі дрібні дощини. Зупинилася. Заплющила очі. Вона мусить відшукати в собі той промінь світла, що освітив її у храмі, а відтак тут, на вулиці. Мусить відчути його. Коли відчує – заховає в серці, щоби там він зберігався. А то ще розвіється, щезне… Ось… Ось воно, Світло… Затамувала подих і єством відчувала, як те світло всередині гріє, тремтить, пломеніє… О, так, вона його відчуває, відчуває! Невже це так просто? Піймала себе на тому, що всміхається. Мимоволі. «…Носіть у серці, зберігайте усмішкою. Воно освічуватиме вам шлях до Нього…» – десь поруч пролунали слова пана Івана. Так, вона зрозуміла, зрозуміла все, що він мав на увазі! Берегтиме. Усмішкою…
Розплющила очі й поволі пішла, всміхаючись. Так легко стало, так добре! Мовби справді світло зсередини освічувало її шлях. Вона йтиме ним… до Нього… Так. Щиро в те вірить! Вона ж так того прагне! Понад усе! Він поруч… він десь поруч ходить. Може, сусідньою вуличкою чимчикує у справах, чи забіг у кав’ярню випити кави абощо?
Раптом відчула, як у грудях крізь світло шкребеться щось недобре. О, ні. Того вона більше не допустить. Людина, яка змусила її страждати, не гідна того, аби навіть у помислах її тривожити. Ні. Вона не дозволить затьмарити світло всередині, те, котрим наповнилася так благодатно! Не дозволить! Вона ж бо мусить перемагати будь-які труднощі, будь-які прикрощі! Навіть пітьму, котрою дихає прірва, до краю якої ще ось-ось недавно наближалася. Відтепер вона бере життя у власні руки. Не пливтиме за течією, прибиваючись
