style="font-size:15px;"> – Надзвичайно приємно! А мене Іван.
Тремтіння у грудях нестримно розливалося теплими хвильками. Ну що за Диво, що?! Це ж Він. О, так, Він… Знає те достеменно…
На тій думці відчула на обличчі пучок світла. Примружилася. Знову сонце?! Щойно ж дощ накрапав!
– Ви така світла, Анно! – вихопилось у юнака. – І на обличчі вашому теж… теж якесь світло… Звідки воно?
– На вашому воно теж є, – всміхалася.
Підвели голови й обоє подивились у небо. Знову крихітний просвіт поміж густими важкими хмарами, крізь який прозирав тонкий сонячний промінь. І втрапив він прямісінько на них обох! Водночас із неба знову закрапотіло – підхоплені легким вітерцем, дрібні краплі заблискотіли у сонячному світлі, створюючи неймовірну, направду неземну феєрію.
– Дивовижа… Яка ж дивовижа! – захоплено мовив юнак, дивлячись у небо.
– Ох, Іване… Якби ви лише знали, який чудовий і дивовижний у мене сьогодні день! Найщасливіший у моєму житті…
Зустріла його погляд. У ньому побачила світло. Таке ж, яке бачила нині в очах пана Івана. Таке ж справжнє, щире й відверте. Якого до сьогодні не бачила в жодних очах.
– Схоже, і мій теж… – усміхався юнак.
– Я в цьому ні на крихту не сумніваюся!
– Справді?
– Так!
Юнак розгорнув велику чорну парасолю:
– Ховайтеся, нам вистачить місця! Беріть мене під руку, не бентежтесь, – а вже за мить додав: – Ходімо, вип’ємо кави? Тут поруч є старенька кав’ярня…
– …там готують добру каву, еге ж? – без вагань узяла під руку юнака, заховавшись від дощу.
– Так, саме те я й хотів сказати! – засміявся Іван. – Ви що, вмієте читати думки?
Нічого не відповіла. Лише продовжувала всміхатись і незмигно дивитись у його вічі. Відчувала, як світло, що тремтить у її грудях, доторкається до вогника, що іскриться й пломенить у його очах… Світло зливається у єдиний потік і ніжністю нестримно вихлюпується з душі через край…
«Це коли одне серце на двох! Коли воно пульсує одним ритмом, одним подихом, доторком, тремтінням, геть усім!» – знову почула десь поруч слова, що добре запам’ятала.
То ось як воно: «одне серце на двох»…
Рідний, дорогий, єдиний… Як добре, що я Тебе зустріла…
Тетяна Белімова
Східні солодощі для провинного янгола
Два вогники від наших цигарок пропалювали темряву грудневого вечора. Вечір, звісно, був сполоханим страхопудом, а ми зі Славком почувалися двома героями у свої сімнадцять.
– Задовбався мерзнути, пішли вже, – Славко затоптав недопалок у пріле листя і переминався з ноги на ногу від холоду. Я також трохи змерз і хотів чимшвидше вшитися зі смердючого закамарку, де ми курили, проте ніколи першим не запропонував би цього, щоб не видатися слабаком. Дорогою з гімназії ми звертали в парк
