туман. Кінські копита лунко цокали бруківкою, рухалися неквапом – вуличні ліхтарі блякнули, немов занурені в чорну каву, щедро розведену молоком. Чим далі вони віддалялися від центральної частини Львова, тим менше освітлювалися вулиці. А коли взяли курс на Клепарівську рогатку, лиш вогники в незачинених зсередини вікнах нагадували про існування поруч звичайного повсякденного життя.
Незабаром попереду забовванів залізничний насип. Візник, не плутаючи, скерував коня в потрібному напрямку, проїхавши під мостом, що розділяв передмістя навпіл. Тут уже не відчувалося навіть натяку на життя, хоч Шацький пояснив: у закапелку, де сховалася вуличка За Тором, мешкають люди, хай невеличка місцевість й відрізана не лише від міста, й навіть від околиці, до якої прилягала. Візник змусив коня ще більше стишити ходу, сам підвівся на козлах, піднявши відвислий зад, почав уважно вдивлятися в туман перед собою, нарешті мовив, повернувшись до пасажира:
– Та прошу пана, маєте. Приїхали.
Так само подавшись уперед, Кошовий за прикладом візника вглядівся у темряву. Спершу не розрізняв перед собою нічого, та скоро вирізнив хату за невисоким парканом, від якої ледь-ледь тягнуло попелом.
– То не так давно горіло, – пояснив візник. – Чутки дійшли відси. Двоє тут жили, чоловік та жінка. Обоє такі п’яниці, що ну. Хлоп бабу з дурного розуму до когось приревнував. Напився й пустив червоного півня, коли кобіта там спала. Вона в лікарні, він у тюрмі. А горіло, казали, знаменито.
– Не все згоріло, – зазначив Клим.
– Та зволите бачити – дах лишився. То йдіть, пане, робіть уже свою справу. Не знаю, яку, не моє діло. Довго тут стояти, самі бачите, не вигідно.
– Гроші плачу, мусиш чекати, – відрізав Кошовий. – Впораюся скоро, сам не хочу затримуватись.
Ступивши на підталий сніг, Клим підтягнув рукавички й рушив до хвіртки.
Зупинився, озирнувся. Кінь майорів у тумані, пурхав, щось тихо бурчав візник.
Торкнувся – не замкнено. Перетнув неширокий дворик, зауваживши при цьому: до нього ходили зовсім недавно, міг розгледіти сліди на білому, доволі свіжі. Натоптали й на ґанку, хоч дім далі нагадував привид із англійських готичних історій.
– Хто тут? – гукнув Кошовий, копнувши двері носаком черевика. – Лукане, це ти? Я прийшов!
Відповіддю була тиша, й Клим сильніше грюкнув кулаком у двері.
– Досить хованок! Сюди йдіть!
Не почувши навзаєм нічого й тепер, він шарпонув двері.
Опору не зустрів.
Двері прочинилися.
Револьвер Кошовий примостив у правій кишені. В лівій поклав електричний ліхтарик. Стягнув рукавичку, тицьнув її поверх зброї. Звільнена рука вже витягала світило, пальці намацали й натиснули кнопку. Клим виставив промінчик перед собою.
Нікого й нічого.
Тиша.
Легкий запах горілого, він іще довго не вивітриться звідси.
– Лука! –
