– розчахнув би зовсім. Тепер, щоб не сталося, він має шлях до відступу, перекрити який швидко не вийде. До того ж можна гукнути на допомогу, якщо все піде критично. Двері ведуть у двір, та з вулиці почують. Кошовий не вважав себе боягузом, та зачинитися зсередини – не мудре рішення.
Разом із протягом, який гойднув світло, всередину почав поволі проникати мороз. Стовбичити біля дверей довше не мало сенсу, і Клим зробив кілька обережних кроків уперед, у напрямку кімнати, повторюючи при цьому:
– Пані, з вами все добре? Пані?
Переступивши поріг кімнати, в якій був добу назад, Кошовий побачив: нема нічого доброго.
Зовсім.
Горіли й поволі плавились свічки. Світили не яскраво, проте досить, аби Клим розгледів на підлозі посеред кімнати жінку, чиє справжнє ім’я так і лишиться для нього загадкою. Вона не назветься, вона взагалі нічого не скаже.
Мертві не говорять.
Пані лежала, розкинувши руки, немов крила. Ноги теж розвела в різні боки, поставила, трохи зігнувши в колінах, – не зовсім пристойна поза, надто інтимна, аби її бачили сторонні. Наблизившись ще на два кроки, Кошовий розгледів те, щодо чого мав сумнів до останнього, – жінка роздягнена.
Не гола.
До білизни, груди виклично відкриті у викоті спідньої сорочки, навіть навмисне висунуті. Очі вже звикли до тутешнього освітлення, й Клим побачив темний сосок правої груді, ніби навмисне викладений на загальний огляд. Волосся розпущене, розкидалося довкруж голови.
Кров.
Видовище заворожило, притягувало до себе. Пам’ятаючи про небезпеку, та зараз не бажаючи зважати на неї, Кошовий ступив ще ближче, носи черевиків торкнулися оголеної нижче коліна ноги Пані.
Нахилився.
Ближче, нижче.
Густа темна рідина витікала з перерізаної шиї.
Давно витікала.
Вже не пульсувало, зупинилося, запеклося в калюжі, яка обрамляла голову й мастила волосся.
– Ха-ха-ха-ха!
Від раптового й різкого звуку Кошовий здригнувся, ледь не втративши рівновагу, й таки міг її втратити, впавши на мертву повію. Здавалось, це вона регоче, сміється з нього, радіє, що заманила, обдурила, налякала. Та наступної миті моторошний сміх пролунав, прокотився кімнатою знову, лунко відбиваючись від стін, і Клим зрозумів: це позаду.
За спиною.
Той, хто так щиро реготав, тут, поруч, усередині. Був весь час, бачив, як Клим зайшов. Чекав на нього і зараз причаївся, аби напасти.
Але нападають тихо.
Зненацька.
– Ха-ха-ха-ха!
Поки сміялися вдруге, Кошовий встиг трошки опанувати себе, ступити крок убік, відходячи від убитої й пересуваючись ближче до кутка, ніби порятунок був там. Розвернувся в русі, здивувавши себе власною зграбністю. Видерти револьвера з кишені не зміг так вправно, як то роблять поліцейські чи лиходії на кіноекрані. Заважала рукавичка, й Клим, підсвідомо розуміючи – займається зараз не
