«Що за лихо! – подумав я, – чи мені все так здається, чи справді тут щось недобре втрутилось!» Ось громадільники, поклавши на плечі граблі, підійшли до казанка й почали пісні; а слідом за ними заспівав, здавалося, ввесь ліс: берези почали похитуватись і підводити тоненьким голоском, дуби зашуміли басом, а сосни так і сопіли надувшись. – «Що це? Слухайте!» – кажу я громадільникам, показуючи на ліс. – «Вітер!» – відповіли громадільники й засміялись; і в далекому степу теж залунав сміх, начеб ціла громада козаків зареготала. І раптом відліг у мене від голови туман, і все стало мені здаватися звичайним. Випивши по чарці, стали ми полуднувати. Тут знов очі мої почали дивитися, як крізь сито, і мені здалося, що дерева зійшлись коло нас у коло, нахилились і заглядають у казан. Подивився я на козаків: сидять незнайомі люди; на них якесь дивне убрання – москалі не москалі, наші не наші; сказать би рядичівські німці – так ні ж! ті все-таки до людей подібні; а ці бог зна що!.. Тут уже страх мене взяв не жартома; волосся на голові заворушилось; як навіжений скочив я, – і мені здавалося, що все скочило за мною і ловить мене за поли. Не пам’ятаю сам, як сів на воза, погнав коні. По коренях, по пеньках понісся я без пам’яти. І враз – небо потемніло, крізь дерева блиснув місяць і зірки. У лісі щось виє, щось плаче. Дерева похитуються, як комиш. Заплющивши очі, я гнав коні; але мимохіть бачив, як русалки, повиснувши на верхів’ях берез, учепившись за довге віття, гойдаються, стогнуть, з реготом кидаються під ноги коням, а коні летять, мало не вискочать із шкіри. Вже б давно пора виїхати з лісу; але дорога начеб витягнулась удвоє.
Нарешті яскраве світло осліпило мені очі; і коли я прозрів, передо мною показався Вороніж: сонце стояло на заході, на вулицях люди, і я не опам’ятався, як влетів на подвір’я.
Під час розповіді Бурдюгова жінка сиділа замислившись і втопивши очі в землю, дивувалась з чудної події.
– Так, – сказала нарешті вона, – страшно! – і, підвівши очі, побачила, що нікого в хаті нема; дерев’яні тарілки, ложки, хліб – розкидані на підлозі; каганець блимає і з кожним блимком гасне; ніч, стіни, вікна – все вкрито червоним світлом і дрижало; крізь відчинені в другу хату двері чорніла страшна темрява.
Жах і холод пройняв усе її тіло, вона закричала й кинулась з хати. На вулиці хтось схопив її за руку й питав:
– Чого ти кричиш, кумо?.
Бурдюжиха пізнала свою сусідку; розповіла їй усю подію і просилася переночувати в її хаті. Довго розпитувала й дивувалась сусідка, потім сказала:
– Слухай, сестро! Тепер чоловік мій п’яний і не дасть спокою ні мені, ні тобі; а коли хочеш, лізь на хату, там заснеш спокійно: там є постіль; може й я до тебе прийду.
Бурдюжиха залізла по драбині на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сіріти ранок, почулось їй крізь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очі, що сама сидить на вишні в своєму садку, а під вишнею плаче маленький її син і ввесь тремтить від ранкового холоду!
Послухайте тепер,
