Дідько не дав йому докінчити і закричав:
– А, ти ще смієш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:
– Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?
– Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.
– От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?
– Зрозумів, ваша темносте.
– Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім… ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.
– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до в’язниці, де сидів Омелько.
Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:
– Омельку, батечку, здоровії були! – і перед ним наче з землі виріс циган.
– А, то ти, чортів цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.
– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.
– Та ти не гнівайся, іно послухай мене, – промовив чорт.
– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навів.
– Не пропадеш, батечку.
– А може, ти мене спасеш?
– Хтозна, може, і я.
– Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.
– Так як вже раз обламав?
– Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?
– І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. – І він відразу прийняв свій справжній вигляд.
Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:
– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.
Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати від смерти.
– Була колись правда, та заржавіла! – перебив Омелько.
– От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.
– Розумію, – сказав Омелько.
– Ні, ти всього не розумієш.
– Чому ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.
– А потім?
– А потім знаєш що – смерть.
– А потім?
– А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.
– Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто
