чортів. Геть! – прокричав Дідько і, вхопивши чорта за ногу, шпурнув ним з пекла просто в село Млинки.
Нечувані речі почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишніх хуторах; лиш що візьме хто-небудь залізну річ до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру візьме в руки чоловік, а баба за коновки або відро, глянь – або зіпсуються, або поламаються. Потяглись цілою громадою млинківці і хуторяни до кузні Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.
Дуже втішився Омелько, що дістав так багато роботи і гаряче взявся до неї, але попрацювавши два дні, бачить, що роботи все більше і більше, кинув молот, і витираючи краплі поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.
– Здорові були, батечку, – крикнув циган, підходячи до Омелька, – я до вас, батьку.
– Чого потрібно?
– От знаєте, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.
– А, бодай! Тут і без тебе стілько роботи навалили, що не можу собі сам дати ради.
– Ей, батечку, будьте ласкаві справити.
– Забирайся! Не маю часу.
– Ну, то позвольте мені самому.
– А хіба ти коваль?
– Ба, та ще який! Ти такого із роду віка не бачив.
– Справді?
– Ось гляди.
– Та ви, цигани, всі хвалитись вмієте.
– Я без хвальби кажу, що ти такого коваля ніколи не видав.
– Ну, побачимо, – муркнув Омелько і, запровадивши цигана до кузні, сказав: – Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.
Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.
– Ну, ти глянь, що за коваль! – крикнув здивований Омелько.
– А що? – радісно усміхаючись, промовив циган.
– Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий… бодай тебе… якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.
– Ну, що ж, то бери мене за робітника.
– Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.
– А що би ти мені дав?
– Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.
– От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові[1] від срібного. Запрацюємо срібного – один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.
Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.
– Ну, що пристаєш? – запитав циган.
– Та як, хіба жартуєш, чи що?
– А може, дорожуся? – усміхаючись злобно, поспитав циган.
«Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», – подумав Омелько, а вголос сказав:
– Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.
І вдарили по руках.
– Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, – сказав циган і пішов.
Старовинна польська монета.
