відніс його в кузню – і швиргонув у полум’я, і чорним димом вкрився вогонь весь. Полотно згоріло, а проклятий метнувся у димар… І з тії пори чорт почорнів іще гірше, його борода обсмалилася, і його улюбленим місцем зостався комин у кузні.
Закінчив старий свою оповідь, кінчаю і я, – не лайте.
Іван Купчинський
Народився на Курщині (1844), був родом з міщан, навчався в Курському повітовому училищі. Після закінчення училища батько його відвіз до Харкова, де він працював хлопчиком на побігеньках у гуртовій крамниці. Але торгова справа не притягала Купчинського, він багато читав, захопився драматичною літературою, а відтак виникла любов до театру і пристрасть до письменства. Піклуючись про самоосвіту, випросив у хазяїна крамниці дозволу слухати в університеті публічні лекції та відвідувати студентські гуртки.
Замолоду Купчинський почав служити прикажчиком, потім – кондуктором на залізниці. Він уже тоді почав писати різні оповідання російською мовою, але переважно з українського побуту. Познайомившись із О. Островським, став писати комедії, які ставилися в московських та інших театрах. Його п’єси хвалили і Островський, і Тургенєв.
Жив письменник весь час у Курську. Для українського читача цікаві його оповідання зі збірок «Таинственное и непонятное» (М., 1904, 95 с.) та «Рассказы» (1888, 214 с.).
Оповідання «Чортів портрет» публікується в анонімному перекладі за газетою «Діло», 1893 (№ 153–159).
Чортів портрет
Давно, коли ще на Україні були гетьмани, в селі Млинки жив коваль Омелько Сивий з жінкою Мотрею. Як у Млинках, так і в околиці Омелько славився не стільки своєю роботою, скільки відвагою. Він і самого чорта не боявся. А не боявся його тому, що не мав звички лихословити.
Про те, як дізнався Омелько, що сей, хто не лихословить, не має чого боятися чорта, розповідав він сам, як вже поєтарівся, так…
Одного разу прийшов Омелько пізно вночі з корчми додому і, щоби не будити жінки, ліг спати в кузні. Довго чи коротко він спав, сего не пам’ятає, тілько якось чує, що йому зробилося тяжко, душно, неначе дим з сірки його душить.
Пробудившись, побачив: кузня освітлена, а о п’ять кроків далі стоїть чорт, світить очищами і скрегоче, наче голодний вовк, зубами. Хотів Омелько перехреститись, та руки не може підняти.
«Ну, – думає Омелько, – ось коли мені кінець прийшов».
Але так сталося: чорт поскреготав, поскреготав зубами, та й каже:
– Хотів, я, Омельку, над тобою насміятися, та сили не маю; а все тому, що ти не лихословиш.
Сказавши се, зник. Відтоді-то зробився Омелько таким відважним, якого і на світі не знайдеш.
Були свята. Мотря, жінка Омелька, пішла до свояків на сусідній хутір, а Омелько побалакавши з кумом в корчмі, вертав задуманий домів.
– Гляньте, хлопці, онде Омелько йде, – крикнув один парубок з громадки, що йшла супроти Омелька.
– Ну, і що? – зауважив
