захищеності власних дітей. А її чоловік? Чи змусять її відмовитися від Террі? Звісно що ні. Його звинувачували в божевільному вчинку. Ще б звинуватили у викраденні малого Ліндберґа.[35]
– Гаразд. Але я з вами не говоритиму, навіть не намагайтеся. І телефон я вам не мушу віддавати. Так сказав мій адвокат.
– Згода.
Ріґґінз узяла її під руку, хоча, враховуючи розміри Бетсі, Марсі сама мала її підтримувати, щоб та не перечепилася й не впала просто на свій здоровенний живіт.
Посеред вулиці зупинилося «шевроле тахо» тих «Кей-Уай-Оу» (або «Кі-йо», як вони самі себе називали), й одна з кореспонденток, гарненька блондинка, так швидко вистрибнула з авто, що в неї спідниця аж до талії задерлася. Патрульні цього моменту не проґавили.
– Місіс Мейтленд! Місіс Мейтленд, усього кілька запитань!
Марсі не пам’ятала, як забирала з машини сумочку, але та висіла в неї на плечі й жінка без проблем дістала з бічної кишені ключ від дому. Проблеми почалися, коли вона спробувала вставити ключ у шпарину. Руки надто тремтіли. Ріґґінз не стала відбирати ключа, проте накрила долонями руки Марсі, і тоді все вийшло. Позаду долинуло:
– Місіс Мейтленд, це правда, що вашого чоловіка заарештували за вбивство Френка Пітерсона?
– Не підходьте, – попередив один патрульний. – Ані кроку з хідника.
– Місіс Мейтленд!
Вони зайшли в будинок. І це було добре, навіть попри вагітну жінку-детектива під боком. Проте дім якось змінився, і Марсі знала, що він уже ніколи не стане таким, як раніше. Вона подумала про жінку, що вийшла звідси з двома своїми доньками, і всі вони сміялися й були щасливі, – наче згадала про добру подругу, яку колись любила, але та вже померла.
Ноги підкосилися, і Марсі гепнулась на ослінчик у коридорі – взимку на нього сідали дівчатка, щоб одягнути черевики. Інколи, як сьогодні ввечері, на ослінчик сідав Террі, щоб останній раз перед виходом на поле переглянути склад команди. А зараз, крекнувши з полегшенням, поруч присіла Бетсі Ріґґінз, її м’ясисте праве стегно ляснуло по не такому об’ємному лівому стегну Марсі. Коп із лайном на рукаві, Сабло, і двоє інших пройшли повз жінок, навіть не глянувши, натягаючи сині гумові рукавички. На ногах у них уже були бахіли такого ж синього кольору. Марсі прикинула, що четвертий коп заповзявся контролювати натовп. Стримувати юрбу перед її будинком у сонному кварталі Барнум-корт.
– Мені треба попісяти, – звернулася вона до Ріґґінз.
– Мені теж, – відповіла Ріґґінз. – Лейтенанте Сабло! На пару слів.
Коп із лайном на рукаві повернувся до ослінчика. Двійко інших рушили на кухню, де найбільше зло – це хіба що половина торта «Їжа Диявола»[36] в холодильнику.
– У вас тут є вбиральня на першому поверсі? – спитала Ріґґінз у Марсі.
– Так, за коморою. Террі сам її прибудував минулого року.
– Угу. Лейтенанте, панянкам треба попісяти, тож там і починайте. І не баріться, – наказала
Відомий випадок викрадення й убивства двадцятимісячного Чарльза Ліндберґа, за якого зловмисники отримали викуп у 50 000 доларів, але дитину так і не повернули; пізніше було знайдено тіло хлопчика.
Devil’s food cake (
